А кріт ото, прори́в до сусідок нові хо́ди під землею.. й дозво́лив їм гуляти по них, — такий уже ра́дий-то був! Перепроха́в тільки, щоб ча́сом не зляка́лися пта́шки, що лежала на доро́зі ме́рла Її пе́вно похова́ли недавно, бо була цілісінька... з кри́льцями, з ла́пками, з дзёбиком. На пе́рший раз він сам повів на прогуля́нку сусідок. Іду́ть вони по тих хо́дниках до́вгих, темря́вих, а кріт — по пе́реду, де́ржачи в ро́ті шмато́чок гнили́ці, що по́ночі світить. От, дійшли вони аж до ме́рлої пта́шки; тут, узяв він, та й пробив своїм ри́льцем дірку у сте́лі: світ тудо́ю як раз на пташку упав...... ба́чуть, аж так: лежить собі бідна ла́стівка до́лі; кри́льця їй зго́рнуті, оду́блі, головка й ніжки́ захо́вані в пірья... пе́вне з голоду вмерла! Сти́снуло серце Цали́нці: вона так любила маненьких пташо́к тих, що в літку її тішили своїм щебета́нням.. А кріт іще пхнув ла́стівку своїми лапка́ми, та й ка́же: — «Не щебета́тимеш уже більше! От іще щастя — отим пта́хом бути! Дя́кувати Бо́гові, жо́ден з дітей моїх не знатиме такої до́лі лихо́ї. Адже, в цёго птаства тільки
