Сторінка:Казки Андерсена з короткою ёго життєписью (1873).pdf/79

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 74 —

спи́нку, а вона понесе́ її в гаї роскішні, зелені. Бідній дівчині так заману́лося... але згада́ла собі, що вона-б тим своїй мишці-бабу́сі завдала́ горя, та й зоста́лася.

 — «Ні, каже, — не мо́жу!»

 — «Ну, так прощай! Зоставайся щасли́ва, моє серденя́тко!» примо́вила ластівка і поли́нула вго́ру до соньця. А Цали́нка стояла, та пильно диви́лась у-слід; ди́виться, та за слёзами й світа не бачить. Так їй було тієї ластівки шко́да, так шко́да! «Кві-кві!» щебетнула їй тая ще раз на проща́ння, та й зни́кла в блакі́ті.

 Жури́лась бідна Цали́нка, нуди́лась, а її ще до то́го й на світ не пускали погрітись до соньця. А на ми́щиній хатці давно вже зеленіла пшениця хвиля́ста, для нашої дівчинкі, що ни́зча була од ца́ля, пшениця та була лісом.

 — «Ну, радій»! каже їй раз мишка-бабуся: — «Кріт, що в кожу́шку чорнім, оксамито́вім, — тебе сва́та. Тепер, поки літо, і про по́саг подумай. Вставай мині ране́нько, та роби пильне́нько. До такого богатиря справити собі треба прина́ймні хоч сорочки́ та оде́жу путя́щі!»