Був парубок і дівка. Вони ся любили дуже. І той парубок вмер. І тая дівка так за ним плаче, що страх. Той каже: „Цить, Касю! Я до теби прийду!“ От вечером приїздит до неї вмерлий в старости, — засватав єї. Були там всі вмерлі від найменшого до найбільшого. Посідали вони за стіл: живі їдят, а вмерлі не хочут їсти. Поїхали вони до шлюбу, — так ся вона тішит. В понеділок забираются до него на цвинтар. Їдут, їдут вони, а той єї молодий всьо питаєся: „Ни боїшся, Касю?“ А та відповідає: „Не боюся, Ясю!“ То та питаєся: „А ще далеко, Ясю?“ А той каже: „Вже недалеко!“ Зобачила цвинтар, зачала плакати. Той знов питаєся, чи боїтся; вона відказує, що ні. Приїхали на гріб, він каже: „Лізь, Касю!“ А вона каже: „Лізь, Ясю, бо я не знаю куди!“ Він вліз, вона подає єму шматя, а на самім останку полотно. Каже: „Перививай, Ясю, бо ся розтрясло!“ Він зачав полотно перевивати, а та тимчасом втікла. Він зачав кричати: „А давай, Касю! А давай, Касю!“ А ї вже нема. Прибігає вона в ліса до хатинки, а в ні світло ся світит. Приходит до тої хати, а в ні вмерлец лежит. Вона вилізла на пєц і сидит там. А поперед хату заїхав єї чоловік і каже: „Відсунь, вмерлий, вмерлому! Ту є живий з тобою!“ Той встав, відсунув, — начали ся бити на порозі. Той каже: „То моя Кася!“ А той каже: „То моя!“ А тим часом когут „кокоріку!“ і вони оба мазюкою розіллялися. І як день прийшов, то та пішла з хати. Прийшла до свої мами і вмерла.
В Куманові була хата, де сидів піп, і жінка му завше була слаба. Він поїхав до Сатанова, до доктора Паца, порадитися. Той обіцявся приїхати. На другий день рано їди. Приїхав над село, питаєся, де та хата, — кажут: „Ото там, де туман над нею стоїт“. І питаєся: „Чи то палят в хаті, чи ні?“ Приїхав, — а в хаті ще не палили. Подивився на слабу, жадного лікарства не дав, а тілько казав копати на тім місці, де постіль була. Начали копати. І не більше як три штихи викопали — і найшли умерлого козака, похованого бог знає коли. Але він такий був, як живий: видко, що він сщав кров слабої. Взяли вони в іншим місці поховали. І жінка попова поздоровіла, і туман більше над хатою не показувався.
Бо то в виликім городі ходив опир і дусив люди, і вже хату-в-хату по колії дусив. Али козак з чужого сила заїхав до коршми. Али в тім силі надійшов чоловік до коршми і плаче. Той козак
