„То там, кажи, буди кров на одвірку суха, то ти воз[ь]ми тої крови і накури єго, то він ожиє. І тая дівка вмерла би, али ти і тую дівку накури, — то і тая дівка буде жила“. Та й іно скочив в яму — і за ним ся зимля засунула, а той москаль повідає: „Чикай, я тебе запичатую, щоби ти ни втік!“ Встромив саблю в землю на гробі, а сам іде. Приходит в сило, знає вже в котрих хатах. Насамперед — до того господара, де той паробок. Приходит. Такого народа насходилося! так той господар жалує за тим паробком, де то єден єдним — і той вмер. Так той москаль дивится: єст кров на одвірках. Взяв він тої крови і повідає: „Гей, гей! не вмієти ви, люди, своєх дітий ратувати! Що мині дасьте? то він буде жити“. А той господар повідає: „Дам вам, чоловічи, сто рублів, як зробиш так, щоби він жив“. — [Той взяв] огню, кєнув тої крови. Як взяв єго курити довкола, то буцім бире єго за пульса, — так той парубок ожив. Так той господар дужи сє втішив, жи він ожив. [Дає] тому москальови їсти, пити. Так єму догоджуют, сами ни знают, де го подіти. Дав єму той господар сто рублів. Довідалися, жи то такий єст чоловік в силі, жи вміє лічити від смерти. Прибігає мати до того чоловіка, цілує єго по руках: — „Ходіт до мени! Дам вам, що зхочити, бо дочка в мени вмирає!“. Так він зараз прийшов до тої дівки. Як зачав єї курити — і она виздоровіла. Тая кобіта сама ни знає, що з радости робити. Приймає єго, дала єму багацько грошій. Вже москаль має звітки жити. Де він так кілька час докторував, — донеслосє до двора, що то він за єден, що він так вміє лічити. Прийшов він до двора, питаєся єго пан: „Що ти за єден, жи ти вмієш лічити? щось ти мусиш знати?“. Так він повідає: „А що ж! тоє знаю, жи то опир підтинає людий, і я знаю від того лікарство“. Так той пан повідає: „Як жи ти знаєш, що то опир підтинає?“ А він повідає: „Так, жи знаю. А як ни вірити, то я вам покажу, в которій він ямі“. Пан повідає: „Добри, покажи!“. Бире людий і попа, приходят на цвинтар, — і той москаль показує, в котрім гробі. Витягає саблю: „От, кажи, я єго сабльою назначив!“. Добувают єго, — а він такий чирвоний, як цвик, — кліпає очима. Та й єму голову відрубали, поставили єго цапки, і колом осиковим прибили. І вже той опир більши ни ходив. А москаль мав звітки жити до смерти.
Бо то був такий чоловік, що дужи любив ся напивати. І все єму арендар давав набор за кілька рублів, а він єму разом віддавав. Допіро як він вмер, лишилося ще трохи довгу, но, разумѣется, жінка віддала єму, і більши вже ся не належало ніц тому арендарови. Але арендар думав, що то, може, чоловік казав єї занести тоті гроші, що вона єму принесла за горівку, що ся єму належало, що він напив
