Допіро через трету ніч приходит до него той вмерлий під вікно і кличе: „Арендару! Арендару! відчиніт!“. — „Ну, хто там?“ — „То то я, Іван“. Каже: „Чого тобі треба? — „Горівки“. Арендар відчинив: „Ну в що ж ти будеш брати?“ — „Як то в що? або ви не знаєти? в барилочку і в баньку, так як і завши беру". Дав єму, і він пішов. А арендар нічого не знає, що Іван вмер. Досить того, що він все приходив через трету ніч. Ну вже набрав на кілько рублів горілки: „Ну, — каже арендар, — пора мені вже, Івани, заплатити за горівку“. — „Ну-ну! — каже, — я вже вам разом заплачу“. — „Ну-ну! то я буду чекати: я знаю, що ти мені заплатиш“. Досить того, що він вже набрав на кільканадціть рублів, а не платит. Але, як на тоє ж, разу єдного хтось там трафився до єго жінки, і вона пішла по горівку до коршми. Взяла за кілька гроший горівки та й вже йде, а арендар каже до неї: „Але, але, Іванихо! а чому ваш чоловік мені не платит за горівку, що набрав вже за кільканадціть рублів?“. То та витріщила на него очі: „Що ти плетеш, чоловічи?! чи ти впився, чи всказився? та ж я тобі віддала, що ся належало, а тепер вже ніхто більши не брав, відколи чоловік вмер“. Той арендар аж забувся і каже: „Що ти, рило свинячи, плетеш? — чоловік вмер? Де він вмер, коли він був отсеї ночі в мени? я єму дав горільки, і він пішов, а вона каже, що вмер!“ — „Але ж вмер, арендару!“ — „Що то вмер! що то вмер! коли він все що-третої ночі приходит до мени за горівкою!“. — „То то, можи, так хто на єго конто бере. А він вже от щось три неділі, як вмер“. — „Але що ти мені тото говориш, коли то він сам? бо вже ніхто більши не бере в барилочку і в баньочку, іно твій чоловік“. — „Я того не знаю! відчіпітся від мени!“. Взяла і пішла. Але жид такі не вірит тому, що вона казала. Бере йде до пана. Прийшов до пана і каже: „Чи то правда, пані, що Іван вмер?“ — „Ну, або ти що? Не знаєш?“ каже: „та вже ж вмер“. — „Ну як він вмер, коли він сеї ночі був в мени і взяв си горівки так, як і все бере? барилочку і баньочку. І пішов, і все через трету ніч приходит до мени за горівкою!“. — „Ну? на багато ж вже набрав?“ — „Вже щось на кілька рублів“. — „Нє! то не можи бути, щоб він-вмерлий ходив“. — „Далібуг, панє, що ходит!“. — „То неправда“. — „Ну нєх же пан пошлі на варти зе двух, то оні пану повєдзьо!“ — „Ну-ну, добре! я пішлю на варту, а ти ідзь додому, бо я так тобі не віру, аж доки ся сам не переконаю“. Бере пан посилає двох вартівників на варту. Пішли тоті на варту до того арендара, полягали на землі в хаті і лижат. Аж тут десь коло опівночі — стук, стук: „Арендару! арендару! відчини!“. — „Чого тобі треба?“ — „Горівки!“ — „Хто ж то такий?“ — „Я, Іван!“ — „Ага, Іван. Ну-ну, зараз!“. Встав, відчінив, потиснув ту вже вартівників за руку: „А що, неправда?“, дав єму горівки, та й він пішов. — „А що? неправда, що Іван ходит?“ — „Ах, де там неправда?!“. Дав бог раня, пішли вже вартівники додому, а до пана не дає ніхто знати. Бере посилає пан за тими, що на варті були і питаєся: „Ну,
