а що ж? там був Іван?“ — „Та же, пані, був“. Пан всердився: „То не правда, щоби вмерлий ходив“. — „Бігме, пані, що був“. — „Ну, шо ж він там робив?“ — „А що ж, пані? прийшов десь недалеко опівночі, зачав стукати попід вікно і кликати: „арендару, встань, дай мені горівки! Той встав, дав єму барилочку і баньочку, та й він взяв і пішов“. — „Ет, не віру я тому!“. На трету ніч посилає штирох. Пішли тоті. — „Ну що? каже пан: — був?“ — „Був, пані!“. Ну, радятся, що ту вже робити, — треба відкопати і стяти єму голову. Казав пан дати панщини. Дали ту панщину, пішли тоті люди єго добувати в тім самім гробі, де єго поховали. Аж ту преходит хлопчик до них малий, не більши му літ як 9-ть, і каже до тих людий: „Чого ви, люди добрі, глядите?“. То ті подивилися на него: „Або тобі нащо, шмаркачу? От бачиш, який дуринь! він питаєся, нащо?“ — „Овва! хоць ви мене ганьбите, али то ніц! Я знаю, чого ви глядите, але з того не буде ніц“. І каже: „Ажи я би вам сказав щось“. — „Ну, кажи“. — „Єго тут нема, де ви глядите“. — „Кого?“. — „Того Івана, що ходит“. — „А де ж він?“ — „Не в тім гробі, що ви добуваєти, але аж в третім“. — „А, дурню! або ти як знаєш?“ — „Так що знаю“. Правда: докопалися до трумни — нема. Берут, добувают в тім де він казав, — єст, і стоїт по єднім боці барилочка, а по другім — баньочка, а горівки іно трошки в баньочці. — „Ну, що з ним тепер робити?“ каже пан: „Голову єму стяти!“. — Стяли єму голову і засипали. — „Ну! вже, каже, тепер не буди ходити!“. Прийшло на трету ніч, — знов Іван преходит: „Арендару, арендару! встань, дай горівки!“. — „Ай Івани, Івани! вже ти мені докучаєш“. Встав, відсунув. Дивится: голова під єдною пахою, барилочка під другою, а баньочка в руках. Дав єму горівки, та й той пішов. Прийшло рано. Біжит жид до пана. Прийшов до пана і каже: „Пані, робіт що свому Іванови, бо він в мени всю горівку забери. Казали-сьти, що вже він не буди ходити, а він таки ходит“. — „Ет! то не можи бути, щоби він без голови ходив“. — „Але ж ходит! голова під єдною пахою, барилочка під другою, а баньочка в руках. І сеї ночі приходив до мени за горівкою“. Взяв післав пан знов варту переконатися. Досить того, що і вартівники тото-сами говорат, що і арендар, бо знов преходив, як були на варті. Ну, знов казав пан єго добувати. Зачали люди добувати в тім самім гробі, але нема. — „Ну, кажут, вже десь втік“, але як на тоє ж преходит знов той хлопиць і каже: „Єго вже нема“. — „А де ж він?“ — „Вже аж в шестім гробі“. Зачали добувати. Правда, що єст: такий червоний, як кров. Горівку вже випив, іно трошки в баньочці, а тої — нема. „Ну що би ту єму зробити, щоби він не ходив?“. А той хлопець каже: „Забити єму осиковий кіл в горло, то не буди ходити. А так — що би не хотіли робити, то таки буде ходити“. Казав пан кіл зробити. Забили, і він вже по той час більши не ходив за горівкою до арендара.
