лювалися обидвоє, і вона каже до него: „Ну, тепер ти мій чоловік, а я твоя жінка!“. Приходят до пана. І пан втішився і зараз зробив вісіля. Звінчав їх і дав їм половину свого паньства, і вони ще до сеї пори пануют. І я там на тім вісілю була. Дали їсти, пити, дали мині синий жупан. Литят гуси і кажут: „Синий та хорош!“. Я думала, що вони кажут: „Скинь та полож!“. Я скинула і положила, а вони тогди в сміх: „ха! ха! ха!“
Був єден пан, дуже богатий, і мав єдного сина, котрий часто любив по лісах ходити і єдного часу надибав дуже старе кладовище. І чув [він], що так люди бают — що колись люди встанут і будут як живі ходити. І став на гробах, подумав собі, що колись і єму прийде час лежати, і каже: „Слухайте-но, вмерлі! коли хочте, вмерлі, то приходіт в п'ятницю до мене на обід“. Аж тут вилазет єден з-під землі і каже: „Гляди, додерже слова! будемо!“ Тому, хоть страшно стало, але каже: „Ну-ну! приходіт, будьте ласкаві“. Приходит додому і каже батькови: „Лагодьтеся на п'ятницю, бо я всіх вмерлих запросив з того старого кладовища, що в лісах, і вони обіцялися бути“. Батькови хоць то на серцю трохе тяжко стало, але каже: „Ну, коли-сь просив, будьмо готові“. Казав нарізати волів, баранів, курей без ліку, заставив столів повне подвіра, наклав на них до їдженя напитків. Аж тут, над вечір, начало ся сходити таке людей багацько, що не могло їх подвіра змістити. І всі позасідали за столи, і меже ними той старец, що обізвався до того молодого пана. Нарешті понаїдалися-понапивалися, стали дякувати і розходитися. І той старий обзиваєся: „Спасибі тобі, що-сь нас нагодував, бо вже багацько літ лежимо в землі без їдла і ще більше лежати маєм. І за твою доброту, будь же ласкав, прийде до нас на обід: чим маєм — тим тебе приймем“. І назначив єму термін — другу п'ятницю. Хоць тому було не на руку, але, коли звязався з вмерцями, то треба додержати слова. І каже: буду. І пішли вмерці, де вони були. Той, на другу п'ятницю, приходит в той ліс на то кладовище. Дивится, нема нікого, тілько сидит той старец і каже му: „Сідай!“. І зачали розказувати, що де ся діє. А нарешті каже: „Час тебе погодувати“ — і дає му щось, розрізане на троє: „їж єго на здоровля!“ Той — говорит і помаленьку їст. Нарешті ззів і каже: „Бувайте здорові, діду! піду додому, бо там мене, десь, чикают“. Дід нічого не сказав, і тілько осміхнувся, і десь єго не стало. Кладовище зробилося пусткою; і ліса, що перше стояв тут, не стало, тільки зробився степ. Якось він допитався до свого села, що так ся називало. Але, що крок, то нова відміна. Перше, перед полудньом, буле тут ліса, пущі, що тілько стежка по них була, а тепер повиростали села, двори і дороги,
