а тому, може, було — як му здавалося — всього не більше дві годині. Приходит в село. Воно так ся називає, але на тамтім місці стоїт двір, зовсім новий. І він каже: „то не мій“, але приходит до двора, питаєся: „Де мої слуги і батько?“. То ті очі на него витріщили і кажут: „Тут такого не було. Ми вже, каже, в тім силі тілько а тілько літ сидимо, батьки і діди наші сиділи, і не чули, щоби то село було твоєм“. А зрешто кажут зазвати старого діда, що є на селі: „Можи, він що знає про теби?“ Зазвали діда, розпиталися, і дід каже: „Я від свого батька чув, що колись був пан і мав сина, і він пішов в ліс до вмерців і не вертався. Але старий вмер, і село пішло на другого пана. Але то вже дуже давно!“. Пішли вони до міста, шукати по бумагах, — і находят, що то всьо — правда, але тому вже минуло з накладом 300 літ, як то ся зробило. Той, як теє вчув і подивився по собі, — а він вже зробився старцьом таким, що і на ногах не може ся здержати! Взяв, пішов він до церкви, висповідався, тут же вмер і порохом ся розсипав. От який то вмерлих обід! Запрошений на дві годині, а він просидів такий час, і єму не вкучилося.
[У відділі VIII подаємо оповідання про ксьондза, якому 300 літ за три годині здалися].
