росказує, що раз на свята жидівскі, тоті, що вони на них пичут коржі великі, а тонкі, а стіни і лавки вишкробуют від житного хліба, на перший день свят закликає єго арендар. Дає му кварту горілки і каже: „Іди собі додому, ми сей вечір самі будемо!“. Той горівку взяв, заніс додому, а сам виліз на підсіню дивитися, щб будут жиди робити. От вони позаставляли на мисках їдзеня, посвітили свічки, ростворили двері, і давай кричати, просити, щоби прийшов їх божок. От щось згори злізло, кудлате, грубе, таке ніби собака, ніби чоловік, і стало в сінях, — ни хочи іти до хати. Що вони просили, що вони робили, ні! не хоче. Берут вони шукают причини, вилізли і на гору зо свічкою. А пахолок притаївся, ніби спит. Начали єго тормошити. Той прокидаєся і каже: „Чого ви хочети?“ — „Іди додому!“ Той пішов, але через двері дивився, що тота біда війшла в хату, вискочила на стіл і щось трохе хлиптала; але жиди такий рейвах зробили, що не можна було і чути, щб вони меже собою говорат. А тілько видів: що як воно вийшло з хати, то жиди засіли до своєх коржів їсти.
Бо то кажут, що жиди не можут ся обійти на ті свята без маці, щоби не була в ні христянская кров. Но тому неправда, що вони єї не мают, бо перед святами рабіни по дуже маленькому коржеку присилают на цілий кагал, щоби каждий кушав хоць таку кришечку, як просяне зерно. А в тім коржеку певне що ест кров, бо вони дужи секретно єго перисилают і їдят.
Колись був ксьондз, що він хтів знати, чи правда-то тоє, що кажут люди — що в Бога триста літ, як в нас три ступні. Він був богобойний дуже, але ще тому не вірив, хоць був письменний. От раз приготовився на служениє: а тая всьо думка єму з мисли не сходит. От він пішов в садок проходитися. Аж тут з-під ніг єму пташина, шмиг, відлетіла! така красна пиром — каже — як мальована! Він хтів її зловити. То та знов підлитіла. Той — за нею; а вона знов підлитіла і, через пліт, полетіла в поле. Той вертаєся додому, дивится: вже не той дім, не таке сило, отож і косцьол інший. Дивуєся собі, що-то за переміна. Пішов до ксьондза, — питаєся, що́ то зробилося, бо він допіро приготовився служити. Той каже: „Я также приготовляюся служити, і вас не знаю. Я тут вже з 50 років служу, а ви кажети, що допіро вийшли. Але — той питаєся — якого року ви пішли?“ Той каже: „такого і такого“. — „Ну, то вже тому є 300 літ“. Пішли по бумагах — і найшли, що той ксьондз тогді пропав. Подумав він собі: „От переконав-им-ся в вічності!“ Висповідався, вмер і поховали єго. Але людям розказав, що то зле питати вічність, як вона довга, бо того ніхто не згрунтує жадним розумом. [Пор. ст. 53-54, № 109].
