Той пробудився: „Єст мої коники!“. Коники з-під грушки ідут додому, і він за ними. Приходит додому, і виходит до него старий дід: „А що ж ти? каже, був там, де коники були?“ — „Був-ем, татуню!“ — „Що ж ти там видів“. — „Нічого-м не видів, тілько грушка в полю!“. І каже [дід]: „А! то ти там не був!“. Взяв єму та й голову зтяв.
Допіро другий хлопец, того чоловіка, повідає: „Що я буду, татуню, робити? десь, мій брат помеже люди служит — та і я буду служити! Як я чого ся дослужу, то я прийду до вас!“. Той каже: „То іди, сину!“. Периходит єго той самий дід. „А де ти ідеш, синоньку?“ Той каже: „В світ, за службою питаю!“ — „Коли ти питаєш за службою, — стань в мене. Служили в мене людскі діти, то і ти будеш. Ніц в мене не будеш робити, тілько коники пасти: і то так будеш пасти, щоби-сь ні завертав, ні підганяв, тілько куди вони підут, то і ти за ними іди. А то як того не зробиш, то наперед кажу, що голову втну“. Той каже: „Для чого ж я не міг би того вчинити?“ Привів єго додому, і дає єму господиня обідати. І дає на полуднє хліба дрімлящаго, а сира сонлящаго. Той теж прігнав під грушку. Коники стоят. Єму захотілося їсти, то й вкусив хліба: — єму ся здрімало. Допіро, повідає сам до себе: „Не буду я того хліба їсти, бо я як буду той хліб їсти, то треба під сиру землю лісти!“. Бере на дудку грає, аби єму ся ни вкучило. Переметрожив[1] тую годину, заким коники охо[ло]дилися. Допіро коники ідут з-під грушки, і він за ними. Прийшли до мора; таке море, що не видко ні того кінця, ні того. Коні в воду. Він вчипився єдного і другого, і собі в воду. Переплив на тамтой бік. Перейшов через двері, дивится: дві бабі носит воду с такої калабаньки, що, може, там є кватирку, або дві: єдна ситом, а друга ришетом. Тая каже: „Бери ти, шельмо! бо ти мене навчила!“, а тая каже: „Бери ти! було ся не просити, щоби ся навчити!“. Перейшов трошки. Стоїт дівка на їднім розі, а друга на другім; кидают єдна до другої клубком. Тая каже: „Ззідж ти, шельмо!“, а та каже: „Ззідж ти!“. Відійшов кавальчик, плотик стоїт; може, є з п'ятнадцат форостинок і 4 колики, а коло него зо 200 чоловіка, такий крик кричат: «Бери! клади! городи!». А окоман сидит на коні, так дуже б'є, аж нагай встрягає в тіло. — „Що ви, каже, робити? чи ви нігде не були? чи ви ніц не виділи? Розійдітся всі, тілько лишіт єдного чоловіка, то єден борше загородит!“. Вони до него відповіли: „Гляди того, зачим ідеш!“. Перейшов кавальчек, — дивится: через поєдинка (?) на єдні межі і на другі стоят дуби, [і] так ся верхами биют, аж ся верхи лом'ят. — „Чого вже деривині битися? не лутше ї в мирі стояти?“ До него дуб відповів: „Гляди того, за чим ідеш!“. Перейшов знов кавальчик: тече вода, лежит дівка над водою, кричит: „Пити! хто в Бога вірує, дайте хоць язик замочити! бо згину!“. До неї обзиваєся: „Яка ти дурна! лежиш на-ознак в воді і кричиш: води! Перевирнися боком,
- ↑ Нерозбірно. М. Л.
