в таких випадках ми вживаємо теж букви є. Разом з тим одначе в текстах, котрі записані буквами польськими, ми залишаємо таке іе без усякої зміни; і коли Димінський пише один раз „jeden“, „dumaje“, а другий раз „ieden“, „dumaie“, то ми так і друкуємо, абсолютно не намагаючися погодити цю польську транскрипцію.
Рукописне іо, або ё ми заміняємо на ьо, або на йо, відповідно до відтінка цього звука. Прим. замість рукописного „поліованя“ та „покоіова“ друкуємо „польованя, покойова“.
Що до літер приголосних, то латинську букву g, якої держиться Димінський, та грецьку γ, що ми зустрічаємо її у Руданського, ми скрізь заміняємо на наше „ґ“. Тоб-то прим. рукописне „gудзь“ або „γудзь“ віддаємо через „ґудзь“.
В тих випадках, де в рукописові написано шч, ми друкуємо щ. Тоб-то „сыльнишчый“ передаємо через „сильніщий“, бо наше щ є лиш абревіятура для шч. Але-ж, коли в рукописі ми зустрічаємо написання сч, напр. „попысче, сыльнисчый“, то ми цього сполучення сч не міняємо на щ, та й так і друкуємо „пописче, сильнісчий“, — дарма що писар безперечно вимовляв своє написання сч за щ.
Взагалі у нас був твердий, непохитний принцип — додержатися всіх індивідуальних особливостів оригіналу[1] і (окрім „ярижки“) не виправляти записувачевої ортографії, хоч-би вона була й зовсім не систематична і невитримана. І Руданський і Димінський можуть на одній і тій самій сторінці написати один раз „быре“, а другий раз „бере“, — „винъ каже“ і „винъ кажы“, — „мыни, мени, мини“, або прим. на стор. 443 систематично писати „жынытысіе“, а два рази написати там „жынытыся“[2]. Згідно з цим у нас і друкується часом „бере“, часом „бире“; або „мині, мені, міні“; раз „каже“, а раз „кажи“[3]. В ряди-годи для того, щоб читач не вважав таку правописну непослідовність за друкарський недогляд, ми зазначаємо тую непослідовну розбіжність через курсив. І коли читач знайде у нас речення напр. „він бире, а вона не бере“, то це визначає, що ми хочемо на таку графіку звернути читачеву увагу. До курсиву ми взагалі вдаємося, коли хочемо підкреслити перед читачем, що якусь незвичайну ортографію з несподіваною фонетикою він не повинен
- ↑ От прим. на стор. 95 у нас видрукувано згідно з оригіналом: „хліба дрімлящаго і сира сонлящаго“, дарма що це закінчення аго для української мови — явище чуже.
- ↑ Прикладів такої непослідовности можна було-б навести безліч. Наведемо скількись. № 69, стор. 30: тричі „вісіля“, один раз „весіля“; № 73, стор. 33: „на теє“ а два рази „на тоє“; № 75, стор. 34—35: скількись разів „порядиш“, два рази „порадиш“; там-таки: „сижу ту“ і „ходжу“; на стор. 101: „пімстися“, а через два рядки „пімстисє“. Або от, приклад на ненаголошене и і е: на стор. 106 у казковому заголовку Димінський дав правопис: „ни знав 40 мучиників“, а далі в першому рядку тієї самої казки: „не знав 40 мучеників“.
- ↑ Щоб читачеві легше було розбиратися в таких непослідовностях, ми инколи дозволяли собі ставити на слові відповідний акцент, бо приміром наголошене „ка́жи“ вже не можна прочитати „кажи́“. В оригіналі ніде наголосів нема.
