Тільки-ж знов підносимо: повної гарантії за точність нашого читання в таких випадках ми дати не можемо.
З певним почуттям задоволення сміємо ми одначе зазначити, що докладали всіх наших зусиллів — дати друкований текст такий, який цілком-би віддавав усі фонетичні особливості мови записувачів. Коректуру кожного аркушу ми як-найстаранніш, як-найпильніш, перевіряли за автографом не менше як три рази, а здебільша чотирі. І сміємо думати, що то вже не ми винні, а неміч людська, — коли якісь тонкощі автографа могли постраждати. Нехай-же, як казали латинці, дозволено буде й нам сказати: ut desint vires, tamen est laudanda voluntas.
Друк книги доходить до краю. І бачучи її близький кінець, я ніяк не можу сказати так, як казали давні наші староруські писарі: „Яко радуеться заяць, сѣтий ловьчихъ избѣгъ, тако радуеться и кънижьный съписатель, дошьдъ коньца кънигамъ. Яко же радуеться кръмьчий, во отишье приставъ, тако радуеться писъцъ, видя послѣдьний листъ“. Ні, навпаки: не без певного жалю покидаю я тую роботу, що забрала од мене три роки напруженої праці (може бути, навіть найкращі три роки мого дуже ще нестарого життя). Вона дала мені насолоду — всією душею, безпосередно, відчувати національну спільність цілої нашої України: східньої, центральної і західньої.
Велику лепту вклало Поділля в українську національну скарбницю. Такі літературні імення, як Руданський, Свидницький, Коцюбинський — це-ж окраса й гордощі всенького українського письменства. Такі етнографи, як Шейковський та Димінський, то окраса всенької української етнографії. І мені, що довелося цілою істотою заринути в фольклорну скарбницю західньої України, може ближче ніж кому пощастило відчути, що духовні скарби нашої західньої України творять єдине національне ціле з духовними скарбами моєї рідної Наддніпрянщини. Та не тільки з Поділлям я відчував увесь час повну національну близькість: всією душею відчував я як-найріднішу близькість і з иншою частиною нашої України — Галичиною.
Скільки всяких клевет і видумок пускали вороги української національности на Галичину! Це, мовляв, не „Малороссія“; це щось чуже, спольщене; тієї „галицької мови“ не зрозуміє Російська Україна, бо, це, мовляв, для „русской Украйны“ китайщина й тарабарщина… Але ж хто перечитає оцей том подільського фольклору, що я випускаю в світ, той наочно побачить, що „галицька“ мова ані однім слівцем, ані одним звуком не одділяється од мови „русского Подолья“. Кожен безсторонній читач наочно бачить, що ніякі політичні кордони не розбили вікової одности в мові нашої України по
