З чого-ж розпочав свої записи Димінський? На жаль, зовсім певно відповісти на це питання, поки-що, важко. На рукописній збірці любовних пісень, що переховується у Русскім Географ. Обществі[1], є точна зазначка, що зібрано ці пісні протягом 1849—1889 років. Ранішої дати на инших рукописах Димінського нема.
Будь-що-будь, ми маємо цілком точну вказівку, що етнографічна діяльність Димінського почалася в 1840-х рр., нехай хоч наприкінці їх. Напис зроблено на збірці пісень, тільки ж цілком природня річ — гадати, що записувати почав Димінський не самі пісні, ба й прозаїчні оповідання (перекази, казки, приміти і т. ин.).
Виникає питання: хто-ж саме пробудив етнографічні інтереси в Димінському?
Тут ми стоїмо перед цариною самих здогадів.
В Харкові, в Москві, в Петербурзі, українські пісні виходять у світ друкованими збірками ще з 1819-го року (Цертелев 1819; Максимович 1827, Максимович 1834; Лукашевич 1836; знов Максимович 1841, і дещо инше, включно до збірного „Быта Русскаго Народа“ А. Терещенка, СПБ 1848, де в кожній частині притягнуто і український етнографічний матеріял: пісні, обряди, гри, то-що). Могли-б ці збірки діставатися й на Поділля, укупі з деякими белетристичними писаннями лівобережців. Міг-би їх бачити і молодий хлопчак-підпарубочий Димінський.
Тільки ж, коли ми згадаємо дуже важкі комунікаційні відносини тодішньої Росії, де не було ніяких залізниць, ми швидше можемо думати, що Димінський міг черпати жваві етнографічні українські інтереси не з Харкова і не з Москви, а з найближчого культурного оточення, в якому тоді жило ціле Поділля — польського.
Для українських поляків 1830-х та 1840-их рр. українська народня пісня і поезія була ніби їхня рідна. Згадаймо діяльність Доленґи Ходаковського (пом. 1825). Згадаймо збірку L. Golebiowskiego: „Gry i zabawy róžnych stanów w kraju calym“ (Варш. 1831). Згадаймо збірку пісень Wacława z Oleska: „Pieśni polskie i ruskie ludu galicyiskiego“ Львів 1833, та K. Wóycicki: „Pieśni ludu Białochrobatów, Mazurów і Rusi z nad Bugu“ Варш. 1836; його ж прозаїчна збірка: „Klechdy, starožytne podania і powieści ludu polskiego i Rusi“ Варш. 1837; Жеґота Павлі: „Pieśni ludu ruskiego“ Перемишль 1839; знов Wóycicki: „Zarysy domowe“ Варш. 1842, чотирі томи, і инше. Але особливо згадаймо увесь настрій тодішньої польської романтичної літератури, т. зв. українського напряму, яка, між иншим, видала з себе і Тимка Падуру, що й народився в нашому м. Іллінцях (1811 р.) і складав пісні і думи мовою українською. Тодішні польські літератори характеризували Падуру як поета, що „вмів складати напрочуд гарні думки говіркою руського народу“. Л. Сє-
- ↑ Диви Зеленін: „Описаніе рукоп. Геогр. Общ.“, вип. 3, СПБ, 1916, ст. 1092, № 34.
