мєнський, біограф Падуриного приятеля-романтика графа Вацлава Ржевуського, оповідаючи про те, як Падура жив в українському маєтку графа Ржевуського, разом з тим каже, що „жив там і торбаніст Відорт, який добирав до всього того музикальні голоси і співав, а разом з ним співали хором двірські козаки, невідкличні товариші свого пана“[1]. А друком „Pienia Tomasza Padury“ з'явилися у Львові 1842 року, та „Ukrainky z nutoju Tymka Padurry“ в Варшаві 1844. Тоді ж таки поляк Вуйціцький у рецензії на Падурину збірку („Bibliot. Warszawska“ 1843, № 1), зазначав, що „Падура силувався пробудити на Україні пам'ять про її давню славу“, що „ніхто не вміє сильніш од Падури порушити серця“; а инший критик, Вінцентій Поль, вважав Падуру за „найвидатніше поетичне явище на цілій земній кулі“, вважав Падуру за камертон польського письменства: „Його пісні та думи мають таку саму вагу, як Гезіодова поезія в письменстві старогрецькому“. Чи міг би подоляк Димінський утікти од усіх тих літературних українсько-польських настроїв, якими жило тоді Поділля? Думаємо, що ні, не втік, — так само, як не втік од них і відомий наш поет Ст. Руданський[2].
Опроче, я вважаю за зовсім можливу річ, що на Поділля до прикордонних повітів могли заходити з Галичини етнографічні праці не самих поляків, ба й галицьких русинів. „Русалка Днѣстровая“, де зібрано і народні пісні і складені в народньому дусі вірші пам'ятної галицької трійці (Марк. Шашкевича, Як. Головацького та Ів. Вагилевича), вийшла в світ, як відомо, ще 1837-го р.; а замітний в галицькій етнографії Як. Головацького „Вѣнокъ русинамъ на обжинки“ вийшов у світ 1846—47 рр.; у ІІ томі цього „Вѣнка“ ми маємо записи й прозаїчного галицького фольклору, навіть не дуже й малі: 16 казок, 15 приказок, 5 байок і небилиць[3]. Знаменний для Австрії 1848 рік, коли, кажучи насмішкуватими словами австрійських політиків, „граф Стадіон винайшов русинів“ і коли в галицько-австрійській Україні справді було закипіло жваве національне життя, міг без великих труднощів, гадаю я, відчутися певним відгомоном на сусідньому прикордонному Поділлі. Одна випадкова обставина тоді в деякій мірі навіть розірвала російський кордон. Щоб приборкати угорське повстання, цар Микола I вирядив російських (живо-видячки, переважно українських) вояків в Австрію на поміч цісарському урядові (поч. 1849), і зносини між сусідніми землями Росії і Австрії через те спростилися занадто; а йшли „російські“ війська через Галичину, через Буковину, через Карпати. З недавнього досвіду 1914—1915 р., коли російські війська вступили були до Галичини, ми дуже добре знаємо, як сильно одбився на національній сві-
