вится: там простірна хата, довженою може з милю, і повнісенька гадюків, і єден меже ними дуже грубий. На голові — мав корону таку, що від неї видно ся було як вдень. Єдна гадюка хтіла кусати тоту дівку, але він, — видно, що король їх, — зашипів, і вони ніц єї не казали. Всі вони якись камінь лизали. Дівці хочется їсти, — бере і вона лиже той камінь. І була там цілу зиму. На весні гадюки всі повилазили, і король їх виліз. І тогди дівка вийшла і прийшла додому жива. Всі думали, що єї вовки ззіли.
Хто хоче, щоби гадячий король дав му свою корону, то як взрит єго, то нехай возьме хустку, простелит де він лізе, — то він схилит голову і покладе корону свою. А вона дуже дорога, бо з самого дияменту.
Бо то ще як Господь-бог ходив по світі і сотворив світ, і каждого створіня питався, на що пристає. Али питався пчоли: «Чого хочиш?» Пчола каже: „Я хочу, щоби, як вкушу чоловіка, то щоби він зараз вмер!“ Бог каже: „Ну, то ни так буде, як ти говориш! али, як ти вкусиш чоловіка, то ти зараз вмреш!» І тепер як іно вкусит пчола чоловіка — і зараз здохни.
Був то цап і баран. І заложилися обидва: котрей витримає через всю ніч на морозі? І полягали на дорозі. І баран витягаєт ся їдну ногу, по тому другу, і каже: „Рек, буде мороз!» А цап: „ї,-ї,ї-ї,ї-ї! Йо,-йо,-йо!“
Колись-то, дуже вже давно, як ще Господь-бог ходив по землі, хліб родив не так як тепер, по їдному колоску, але так, що і стебла не знати було під колосьом. То люди не дуже і уважали на хліб, ногами доптали і всьо виробляли з хліба. І то Богови не сподобалося. От раз приходит Бог до чоловіка в гості, але в той час вкалялася дитина. Жінка взяла підпалка кавалок, обтерла дитині нечистоту, і кинула. Бог так ся розгнівав, що зараз звідтам пішов на поле, поклявся нічого не лишити для чоловіка хліба. Як зашморгнув від коріня стебелину — геть стягнув, а тілько вже трохе лишилось. І тілько мав стягнути до кінця, надбігли пес і кіт. Питаются єго: „Що ти, Господи, робиш?“ Той каже: „От зтягаю хліб, щоб не
