Матер Божа сиділа собі над морем та й їла суху рибу. І тілько що ззіла половину, аж єї кажут, що єї сина розіпняли. Матер Божа як тримала тую рибу, то так єї в море і пустила. А риба ожила, та ото з неї і почались камбули.
Як ходив Господь по землі, то зібрав у мішок увсю гадь, яка тілько була, зав'язав, та й дав той мішок їдному чоловікови, щоб він єго кинув в море. — „Неси-ж, — каже Господь, — та тілько не заглядуй, що́ там у мішкови!“. Ото він і приносит над самеє море, а єго так і кортит, щоб подивитись. Але тілько розвязав, — звітти як посиплется гадь!… А Господь тут і каже: — „Коли-йсь, каже, пороспускав, то тепер збирай же!“ Ото з него і зробився бусель.
А дарма що бусель! усе таки розум у него, як у христянина. Недавно-то, кажут, і робилось, як у двох сосідів загніздилися буслі: і в того на клуні, і в того на клуні. Але їден із них не зачіпав свого бусля, а у другого діти вічно поралися коло гнізда. І отож-то під осінь, як відлетали буслі, то їден лишив у гнізді калитку, а другій — головешку, — та й пустив з вогнем увсе ґосподарство.
Всякая птиця може пити з ставу, їдна тілько каня не може. Бо як колись Господь гатив по світі греблі, то всі птахи, звіри і люди єму помагали, їдна тілько каня не хотіла. Отож-то вона і жиє тепер дощем та росою.
Як жиди роспняли Бога, то всякая птиця мовчала з жалю; їдні тілько горобці літали понад хрест і все єму кричали: „Жив!-жив! жив!-жив!“ Ото Господь с хреста і промовив: „Всяка птиця — моя, і всякую птицю я буду доглядати, а горобця віддаю нечистому на волю!“ С того часу і забрав їх нечистій у свої руки, і на Семена що-року перемірає їх мірками в очереті. Дев'ять мір пускає, а десяту собі бере. То отож-то по Семені всі горобці і літают табунами.
Приходит Господь до їдного чоловіка ніби-то милостині просити. Чоловік подав єму хліба та й каже до него: „Дав-би дідуневі страви попоїсти, та Бог єї й має при хаті!“ Але в него на полиці стояла макітра вареників, — ото Господь і питає: „А що ж-то у вас у макітрі?“ — „Ет, нічого! то жінка, — каже, — скойки намочила!“ — „Нехай будут і скойки!“ — сказав Господь та й пішов іс хати. Коли той до макітри, а там уже справді мокнули скойки.
