Дід мій росказував, що він в 1769 году був в типеришнім Києвскім повіті при робочих людях на полі; але така страшна хмара нависла над тим місцьом, де вони були, що не можна навіть сказати! Звикли — як градова; але дивлятся: їди якись пан на чорнім коню просто до їдного косара і каже: „Ей, змилуйся, пусти!“ — „Не пущу!“ Той счез, але через кілька час знов приїхав і сурово[1] крикнув: „Пускаєш чи ні?“ — „Ну! каже, коли хочеш так дуже, ото маєш байрак: в нім зложи, що несеш!“ І при тім, прутиком, показав місце. Той счез. От не за довгий час як сипне град! то той байрак, — був може 15 ліктів глібини, а довжени с 1000 кроків, — то повний граду зробився. Тогди приступили до того косара: „Скажи, чоловіче, чим ти так спроваджуєш градову хмару і що то за єден, що до теби приїздив?“ — „Ото, каже, приїжджав сам діявол, бо то він веде хмару на убитки людскі, а я відводжу, ото тими прутиками. Вони з лісчини вирізані з примовою, і полозовою кровію обмасчині. Ними куди махнеш до градової хмари, туди і піде!“ Але ни хтів сказати примови [Пор. ст. 18-19, № 35].
Дід мій росказовав, що назад тому буде до 50 літ — він був на полі коло косарів і почув, що щось на небі кричит: „Води! води!“ Оглянувся на всі сторони і дивится, що то в горі кричит. Аж ту і люди начали межи собою говорити: „Ото якогось несе вітром, але хто має ніж роговий, посвячений, то єго можна спустити“. Найшовся такий, що мав ніж; зніс єго, разом з собою перехристив, і помаленьку начав спускати на землю ніж. І той чоловік спускався на землю. А як встромив в землю, та й чоловік став на землі. Дали му напитися води досить, і він начав кричати: „Пускайти мене, бо міні
- ↑ В оригіналі «сырово». Так — не раз і далі пишеться.
