і нігде не найшли сліда єго, — так зник. А мужик щось довго хорував. (Зто мнѣ расказалъ священникъ села Новаго Свѣта, исповѣдовавшій зтого крестьянина).
1831 року мужик їхав із села Ходак до міста Зінькова на ярмарок і віз 5-ть кірців жита продавати. Але їди через Зінківску дубину, — дивится: дужи виликий палац, недалеко дороги в тім лісі (але єго там ніґди не було і нема, бо єго ся но такий туман взяв). І стоїт пані на брамі, коло того палацу, і питаєся єго: „Куди ти їдиш, чоловічи, і що ти везеш?“ А він каже до неї: „Їду до Зінькова на ярмарок і везу продавати 5-ть кірців жита“. — „А по чому ж корец жита в місті?“ А він каже: „Я не знаю, але люди кажут, що по два рублі“. — „Ну, то не знаєш ти що?“ каже тота пані до него: „Завези до мени, то я ті заплачу так, як ти кажеш: по 2 рублі корец, то з готовими грішми лучши тобі буде“. Він взяв, завіз, скинув перед мурованним магазином. Вона єму заплатила і каже: „Ну ж, тепер позноси мені в засіки!“ Зараз тут десь ся взяли і дівчата, такі дужи ладні, богато повбира[ні], помогли єму позносити. Вона єго ще закликала до покою, дала єму горівки такої, що він відколи ся вродив, то такої не пив, і хліба на закуску; але він єго не їв, іно завіз дітям додому, замість булки. Та й потім поїхав до міста. Приїхав, зворудовав собі, що єму треба було, і повернув додому. І зачав всім розказувати, що то „в такім-то і в такім-то лісі тепер ся побудовав палац, і я там навіть і жито продав“. Прийшло на другу неділю, він знов собі прилагодив 2 кірці жита і 2 гречки, і везе туди просто, до того палацу. Приїхав, дивится: нема нічого, іно дубина така, як і перши була. Де ту зараз донеслося до пристава. Той ту зараз закликав того чоловіка і питаєся: „Чи то правда тому?“ А він каже: „Правда, пані!“ — „Ну а де ж, каже, коли тепер нема?“ — „Я не знаю, пані!“ — „Ну, мовчи ж! каже, бо то тобі певни снилося, а ти кажеш що-сь бачив палац, коли єго тут нема!“
Бо то ішов чоловік по своєму інтересу до міста. Али іде — і на дорозі здибає єго фурман. Їди шістьма кіньми і каже до него: „Як ся маєш, чоловіче? Давно я тебе видів!“ Той витріщив на него очі і ни знає хто то, а він каже: „Сідай!“ Той чоловік сів і їде з ним. І так крепко жене, як вітир віє. Прийшло, запіяли кури, і ни знати де ся тії коні поділи і бричка і фірман, — іно вітер зірвався. А той чоловік аж за п'ять мель зайшов, до якогось ставу.
Бо то ішов чоловік із Жванчика до Нифидовищ пізно; і, доходячи до ліска, прикро єму було самому іти через ліс. Оглядаєся —
