за ним їди конякою чоловік і просит єго: „Возьміт мене, то я вам куплю горілки!“ І той нічого єму ни казав, іно посунувся, і той сів і їде з ним. І дивится: кобила дужи шпарко біжит. І росказує [наш чоловік] єму, куда він іде, по якім ділі, і єго питає, звітки, куда їди і що. Він нічого ни каже, і єму стало лячно. Подумав собі, що то нидобрий чоловік, і говорит: „Я нипотрібні річі говору, а Богу ни молюся!“ І хрестится і мовит: „Отче наш!“ І дивится: нима нічого, і на тім самім місті стоїт, де і сидів.
В селі Голохвастах в Кінрада Заворотного 1855 року була на горбі хата, і якесь лихо в ні засіло. Під постельою там була дюра, і ніч'ю воно вилазило і кидало горшками, землею і чим попало. І на то багацько людий зглядалося. А нарешті хату запалило так, що і згоріла до тла. І тепер ніхто ни хоче там будоватися.
В Проскурівскім уєздє єст міст, що через него ідут до косцьола, і під ним шатан обрав собі мешканя. І тілько щоби вечіром хто ішов, — то не мене, щоби не посидів під тим мостом. Часом єго люди видят, як він сидит на поручах: от, якись мохнатий, ніби пес, ніби чоловік; а як перехристити, то і не стане, десь згине мара.
Бо то рибаки назад тому кілька літ, в Жванці, поїхали човнами рибу ловити на Дністрі. Закинули раз — нема нічого; закинули сіти і кілька раз — нема, та й нема, а тілько вода булькає. От вже нидалеко берега закинули — і витягнули якесь лихо волохате, чорне, що, як тілько до берега притягнули — як сплясне руками! Стало ся сміяти і втікло назад в воду, так як чоловік. А рибаки і сіти покинули, без духа поприбігали додому.
В Мог[и]лівскім повіті єст річка, вона тече на Озариньці низче Баршовец. Виробила та річка таку глібоку кручу, що трудно навіт змірати. І там часто топилися. І виділи, як літом в полудне, в саму горачу пору, виходит з води щось голе, і по березі ходит, і говорит: «Вже час та нема! Вже час та нема!» І котрий би пішов ні тілько купатися, але воду пити, то хоць всьо тіло буде наверха, а голова тілько писком діткнеся води, — вже він не встане. Кілька випадків було таких.
