Антошко Козіцкий росказує, що в Городку, в старім кляшторі, в стані, було таке місце, що там ніхто ни клався спати. Але фурман старий взяв на тоє ни зважав, ляг спати. От коло опівночі як то надусит, то мало ни згинув. Що́ він ся шамотав — не міг з себи зсадити. А як кури запіли, то ни знати де ся діло. І каже, що обмацав скрізь: то було тепле тіло, цицки мало, волося дуже довгі, навіть обмотав зо 6 раз руку ним; а як кури запіли, то всього ни стало.
Бо то їден чоловік положився спати навознак і ни пирихристився ніч'ю, і Богу ни молився. Прийшло опівночи — приходит щось до него і лягає на ноги, і по тому визше лізе. Али той чоловік настрашився дужи і рухаєся, — ни можна встати! Али пригадав собі, що то люди кажут мізельним пальцим рухати, що в праві нозі, І той помаленьку рухає пальцим, а воно зсуваєтся. Іно зсунолося і стало коло него, і стоїт. Али той помаленьку відмірив руку, та як єго вдарит навігля по голові! А той тогди в плач і каже: „Ну догадавїсь-ся, що зо мною робити, а то би ти був більше ни попасав на тім світі!“
Бо то виїхав чоловік на ніч з кіньми і попутав коні, і сам положився спати. І тоє місце, де клався, пирихристив, і сам ся пирихристив і лях. Али слухає: опівночі стогне під ним. І він таки й ни вступаєся, іно лижит, — а воно ще лучше стогне. Али, може по опівночі, кличи ни-знати-що, каже: „А вставай, бо вже пора іти!“ А той ся обзиває с-під того чоловіка: „Коли я ни встану, бо мене запичатував, — іди-но перши єго з мене зскоти!“ Той приходит (каже: обдертий, заталяпаний). Іно тілько хотів єго рушити, — і назад! І каже: „Коли єго ни можна рушити! бо він і зверху запичатувався!“. І той пішов від него, а той, що під ним, просится, каже: „Пусти мене, то я тобі дам мішок гроший!“ І той посунувся, і він виліз з-під него, і витягає з того місця гроший мішок, і дає єму, і каже: „На, і спасибіг тобі, що ти мене пустив, бо я би був згорів навіки, бо мени гроші пикли!“
Був то дід і баба і мали дочку. І баба вмерає, а дід плаче, і собі вмирає. І вмерли обоє, али дочка ходит просит людий, і ніхто
