Хороший полководець, у якого сім п'ядей у лобі, не поступиться своєю землею ні на п'ядь, тобто не віддасть ворогу навіть маленького клаптика землі. Про те, що поважний вік не завжди є супутником мудрості, говориться у вислові — на аршин бороди, та розуму на п'ядь. Зрозуміло, що п'ядь менша від аршина.
У наших предків слово «п'ядь» означало кисть руки і походило від спільного кореня зі словом «п'ять».
П'ядь дорівнювала відстані по прямій між кінцями витягнутих великого і вказівного пальців. П'ядь, іноді «пядница», згадується в описах мандрівок давньоруських паломників XII–XVI ст. За цими описами було визначено її приблизний розмір у 180–190 мм. П'ядь переважно застосовували для приблизного визначення невеликих довжин, особливо розмірів циліндричних тіл. Якогось матеріального оформлення вона не мала — використовували кисть руки.
.png)
Цю п'ядь називали малою, бо була ще й велика п'ядь (22–23 см) — від кінчика мізинця до кінчика великого пальця, витягнутих по одній лінії. А що робити, коли витягнутих пальців трошки не вистачає? Застосовували «п'ядь з кувирком», по Далю — «пядь с кувыркой». Якщо розтягнути пальці на малу п'ядь, а потім зігнути вказівний палець і зробити «крок» на одну його фалангу, вийде малий кувирок — 27 см, а на дві фаланги — великий кувирок на 31 см.
У систему давньоруських мір, як
