Спершу два слова що до характеру наших листів, які викликають своєю «стилістичною обробкою» маленьке незадоволення.
Отже, ми говоримо не про «енків», що, почавши з «садизму» продовжили «розкоряками» з «фрачно-хатянськими» звертаннями до тов. Хвильового» (недалекий та хитрий не тільки крутить хвостиком, але й завжди валить з хворої голови на здорову), ми говоримо про тих літераторів, які найшли в нашій попередній статті «забагато лайливих русизмів». Отже, до цих, останніх, галантний книксен:
— Хоч ми в інституті шляхетних дівчат і не вчились, але розуміємо, що памфлет без «ядрьоних» «ізмів» — не памфлет.
Як бачите, ми не криємось:
— Наші статті носять характер бойових памфлетів… Але не пасквильного походження, а вольтерівського. Тут, до речи, «енко» може з полегкістю зітхнути: ми «зазирнули» до Вольтера, більш того: зголошуємось вольтер'янцями.
Крапка.
Тепер дозвольте з «латиниці». Цеб-то, за просвітянською логікою, візьмімо за медіум лорда… Зерова і викличмо дух Овідія через ті «метамарфози», що їх перекладає непокірливий неокласик.
Отже, з «латиниці», певніш — з латинського прислів'я, яке в перекладі українською мовою звучить приблизно так: —
— орел не ловить мух.
Це прислів'я треба розуміти не в тому сенсі, що на городі бузина, а в Київі дядько, а в тому, що ми, «олімпійці» ніколи-б не полемізували з гр. «енком» (бо-ж йому цього тільки й треба!), коли-б воістину «сурйозна» просвіта найшла серед своїх лідерів більш письменних і менш безславних та нудних літераторів, коли-б вона свою другу невдало
