щина… Так! Він отруївся нею, цією інтеліґентщиною, продуктом вікового буржуазного ладу. Він не жив просто, здоровим розумом і здоровим чуттям, а копирсався щодня в своїх учинках і позбавляв їх щирости й простоти. Формально він повернувся до низів, звідки колись вийшов. Але й туди приніс частину свого непевного психологічного багажу. Не просто жив за велінням свого духовного „я“, а щодня розв'язував якийсь безглуздий завдачник Малініна і Буреніна. Розумом сприймав, а чуттям іноді протестував і одвертався. Жив і діяв тільки для „неї“, для „неї“ вчився, боровся, кидався в жорстоку січу, йшов на смерть… з таємною надією на життя й нагороду. Для „неї“ був добрим, чесним, хоробрим, справедливим…
Іронічно глянув на себе збоку.
— Паперовий лицар… Пху!.. Слизняк без кістяка… Що ти собі досі думав, Гаврику?.. Ні, брат, — досить з тебе такої психології! Насамперед — забудь про „неї“. „Вона“ не для тебе. Та й ти сам — не для себе. Ти тепер тільки непомітна крихотка великої армії, що зараз б'ється за краще майбутнє. Тільки для неї, тільки для цієї армії, для спільного діла, будь чесним, хоробрим, справедливим…
І знов ловив себе на мудруваннях і тоді знов думка — до Тасі… Чи й вона так само плутається в тенетах роздуму, сумнівів і вигаданих химер?..
— А так, так… І вона!.. Он Маринка — та довго не роздумує. У тієї все ясно й просто.
Відтоді як щасливий Нагнибіда відшукав Маринку в п'ятигорському госпіталі, її обличчя, мов із повного келіха, розливало проміння щастя на всіх хворих і поранених. Навіть мертвим вона закривала очі й укладувала руки так, що небіжчики набирали непорушного спокою й ніби говорили всим своїм виглядом:
— Ну, тепер, нарешті, відпочинемо…
Маринка не розуміла, що може роз'єднувати молоду пару, коли очі шукають рідних очей, а на губах тремтять споконвіку відомі й повік нові слова.
— Тасю!.. Гаврило Петрович же любить вас, — я знаю… І ви його любите… Хіба ж не правда?
Тася червоніла й роблено суворим голосом заперечувала:
— Не говоріть дурниць!
Але Маринка хватала її за руки, танцювала навколо, турсучила й щебетала:
— Угадала, угадала, угадала!.. Хіба ж я не бачила, як ви плакали над ним, коли ждали його смерти?.. І цілували…
Але Тася серйозно розгнівалася:
— Маринко!.. Іще слово — і ми розійдемося!
На диво, Маринка помітила в обличчі подруги таку глибоку тугу, що здавалося, Тася ось-ось розплачеться. Вона схаменулася:
