Байсунгуров спинився, остовпівши від зачудування, але Рогожін попередив його запитання:
— Вона — моя дружина ще відтоді, як я був бідним козаком - неуком. Але… навіть губи мої не знали її губ і ми розійшлися з того самого моменту, як піп записав поруч наші ймення.
— Та це ж… романтика якась!
— Ні, це не романтика. Це непорозуміння, що ламає все моє життя. І я в ньому тямлю не більше твого. Отже — облишмо це. Кінець-кінцем життя все розв'яже. А не життя, то смерть.
Крутими мальовничими стежками зійшли приятелі на Гарячу горку й сіли на майданчику біля водограю.
— Яка краса!
Під ногами кишіло комашнею сіре, запорошене білим пилом місто. Праворуч — мальовничою декорацією встали Машук і Бештау. Ліворуч, унизу, за Підкумком, притулилася Гарячоводська станиця, що здавалася звідси іграшкою. Просто перед очима зеленою цяткою манячили Есентуки й фантастичним маревом здіймався під горами Кисловодськ. Далі ввесь обрій заступали верховини Кавказьких кряжів. Вони грали зелено-голубими, фіялково-бузковими, ніжно-сірими півтонами своїх зламів. Над ними вставали білі шпилі й бані, а двоголовий Ельбрус горів рожевими фарбами на блакитних і смарагдових плямах вечірнього неба.
Дивилися мов зачаровані.
— Климе! Я пригадую, майже рік тому милувався такими ж білими верховинами у Владикавказі. Починався шурган. Говорили тоді про завірюху громадянської війни, що ось-ось задме на Північному Кавказі. Так і сталося. Революційний гураґан погнав нас із Терека на Кубань. Тепер білий шурган мете з півночі й гонить усіх нас назад, аж до тих гордовитих верховин. Он там десь за Бештау й Мінеральними водами скаженіють „вовчі сотні“ Шкуро й насідають на Невинномиську денікінські батальйони. Залишилася тільки цяточка радянської Північно-Кавказької республіки. Ліворуч — гори, стіна. Позаду — піскові степи, смерть. Що ти думаєш про це?
— Якраз про це я й хотів побалакати. Додай іще: армію стиснуто на невеличкій площі. Від Прохладної, з Терека, проти нас наступають полки Бічерахова. Червоноармійці роздягнені, розбуті, голодні й хворі. Почався тиф. Немає гарматнів і набоїв. Немає харчів і ліків. Дезорганізація переходить усякі межі.
— Дак що ж це? Кінець?
— Ні, це ще не кінець. Ти ж знаєш, що червоноармійці уміють терпіти голод і злидні, уміють люто битись і перемагати абож хоробро вмирати. Уміють налагодити й сувору дисципліну. Найкращий доказ тому — Таманська армія. У нас
