— Хам і дурень!..
— Хам і дурень, ще й себелюбна жорстока людина. Я в нього працював іноді на виноградниках. І тут довідався, що він накинув оком на Тасю: сподівався, що стара Кологривиха запише їй своє майно, й уперто домагався Тасиної руки. Його Кологривиха зустріла не краще, як мене. Впіймавши облизня, Доногуєв підкупив абреків напасти на хутір, викрасти Тасю й заховати за Тереком. А він, бач, мав тоді виступити в ролі спасителя.
Тася раптом схопилася й сіла схвильована.
— Гаврику!.. Ти мені не казав цього!
Рогожін тепло засміявся:
— А ти ж не хотіла мене й слухати!.. Отож мені пощастило викрити цю змову: були в мене тоді приятелі за Тереком, між чеченцями. Закипіла в мене кров. Нікому не казав ні слова. Думаю: „Тепер здобуду свою царівну!“ День і ніч стеріг я хутора. Діждався банди, бився з нею із засідки, когось там убив, когось там підстрелив і мене хтось там підстрелив. На підмогу вискочила стара Кологривиха з двома наймитами. Вона сама оглянула мою рану, промила, посипала порохом та ще якоюсь поганню, розпитала про все — і ще раз показала двері…
Байсунгуров умгукнув:
— Кремезна баба!..
— Камінь, а не жінка! Розпач тоді взяв мене, скажу я вам! Доногуєв, звісно, ні слова. Тільки згодом рощитав і додав: „От що, парубче, — я не люблю, коли хто тиче носа до моїх справ. Більше в мене тобі роботи не буде. Не ходи. Та й іншим у станиці пораджу, щоб тебе не брали“… Така мене тоді досада взяла, що хоч і самому в абреки! Аж тут, чую, Кологривиха захворіла. Кличе мене. — „От що, урване! Тасі тобі не бачити, як своїх ушей. Вона далеко. Але я видам її за тебе й виведу тебе в люди, з однією умовою. До Тасі ти й рукою не доторкнешся й одного словечка їй не промовиш. Зразу ж після вінця ти даси їй окремий паспорт і ви розійдетеся на дві сторони“… Я просто одубів з несподіванки. — „Навіщо це вам?“… — „А на те, каже, що швидко помру. Тасі — 16 років, вона — неповнолітня. А в неї є родичі. Вони заберуть її з усім моїм майном і заступлять їй світ“… Я подумав собі: краще ж це, ніж нічого. Дав згоду з однією умовою: після п'яти років маю право шукати зустрічі з Тасею. Кологривиха розсміялася: „Після п'яти років ваша зустріч буде ні до чого“… Два дні по тому ми обвінчалися. Я ледве встиг шепнути Тасі: „Коли потрібен буду, покличте“… Ото й уся наша розмова. Кологривиха зразу ж покинула хутір, переїхала до Владикавказу. Я жив у Грозному. Мені вона найняла репетитора й підготувала до військової школи. Учився з запалом; думав — так швидше прокладу стежку до Тасі. Потім її вислали були, а тут революція…
