Попрощались і рушили далі, не оглядаючись. Кожному здавалося, що 12 пар гарячих докірливих очей пропікають йому потилицю докором. Швидше, швидше спішили втекти від самих себе за піскові бугри.
Короп провів товаришів сумним поглядом і оглянув відсталих. Сірі, закурені, вітрами обвіяні обличчя були хмурі й зосереджені. Дехто хлипав, одвернувшись у степ. Короп підвів голову.
— А ви — того… поперед смерти панахиди не правте… Еге ж, еге ж… Був у мене в дивізії друзяка вірний — Нагнибіда. Він ніколи не вішав голови. Казав було: „Підбери соплі! Революція не любить сопливих! Умреш, тоді й лежи серйозно, а поки живий — радуйся“!.. Еге ж, еге ж… Хороший був товариш, земля йому пухом! Жив, сміючися, і вмер — не плакав. Дак чого ж нам журитися, їдять його мухи? До вечора ще далеко: відпочинемо й підемо помаленьку.
Сонце виглянуло на короткий час, скупо мазнуло піски золотими віхтями й знов заховалося. Мороз дужчав. Дванадцятеро покинутих бійців відпочили ще кілька годин, підвелися й попленталися далі. Боліли ноги, горіла голова і в очах коливалися жовті плями. Хотілося уткнутися обличчям у пісок і заснути надовго: — хоч і назавжди. Ішли надсилу до вечора. Десь ясніла думка: ляжеш — не встанеш. Двоє попадали дорогою: їх уже й не підводили.
Короп ледве човгав хворими ногами, але голова була ясна. Вечором обрав для ночівлі південні схили бурунів. Знов занурилися в пісок, щільно збившись докупи, й поснули важким сном. Побудив усіх Короп. Мороз і вітер кружляли над степом, вишукуючи здобич. Ранок уставав похмурий і колючий. Хмари нагнулися до самої землі й крижана хуґа боляче хвиськала по обличчях, у повітрі де-не-де затанцювали сніжинки. Відсталі йшли вже з останніх сил, охлявши з голоду. Вітер збивав із ніг. Іще двоє впало… Кінець…
Але це були таманці: до останнього моменту вони не випускали своїх ґвинтівок із рук. Пронесли їх через гори й фронти: сподівалися пронести й через пустелю.
Короп спинив товаришів. На обличчі йому відбилися м'які проміні щирого хвилювання:
— Баста! Далі ми не підемо! Наближається метелиця… Еге ж, еге ж… Треба вмирати, товариші! Це не страшно: заснемо й не встанемо. Страшніше бачили та не лякалися. Так давайте ж того… умремо по-бойовому. Еге ж, еге ж… За нами може йтимуть денікінці; покажемо їм, сукиним синам, як треба вмирати!
Тільки один голос заперечив безнадійно й тоскно:
— А що нам з того?
— Як це — що з того? Треба, щоб тебе й мертвого поважали люди. Еге ж, еге ж… Матері його ковінька, — будемо й мертві стояти на варті революції!
