— Овва, браток… Нема тепер Маринки, нема хати! Баста! Увесь отут Нагнибіда!.. Але про це — мовчок…
Він раптом підвівся, висунувся в вікно й довго мовчав, зціпивши зуби. Рябошапка нахилився до Рогожіна й пошепки розказав йому про ту завірюху, що змела Маринку разом з тисячами таких Маринок, з цілими селами й хуторами.
Рогожін важко замислився. Все більше й більше розумів, яка соціяльна завірюха зривається на широких просторах многоликої Росії… Де ж його місце в тому виру…
Пригадав свою стару матір. Так і вмерла біднячкою, вдовою козацькою, на своїй осьминці винограднику. Казала, вмираючи:
— Шукай, синку, кращого, але не будь падлюкою. Пам'ятай, що вгорі нема правди. Кожна драбинка вгору лежить на чиїйсь спині. Дивись добре, синку, щоб на чужу болячку не сісти.
… Годі! Пора порвати ланцюг, що сам собі надів! Ось тільки переговорити з Карауловим…
М. О. Караулова знав іще з тих часів, коли працював по чужих виноградниках, а святами блукав з рушницею по степах та по комишах Урусколя. Здавалося тоді, що Караулов щиро боровся проти старої системи управління — за демократію, за народоправство… Невже все це — „постільки-поскільки“?
На Прохладній устав похмурий і пішов шукати штаб Уфімської ополченської дружини, де мав зустрінути інших членів делеґації. На станції панувала неможлива метушня й гармидер. Сюди йшло з півдня дві залізниці, далі, на північ, була одна. Салдатів набилося декілька тисяч. Тижнями сиділи, проїдаючи всякі манатки. Вагони брали з бою.
В штабі Рогожін випадково довідався про ту особливу справу, що для неї Байсунгуров виїхав на станцію напередодні, з кількома відповідальними партійцями. Тут вони здобули в уфімців нову партію зброї для владикавказької організації й тепер улаштовували доставку її до Владикавказу, з черговим пасажирським поїздом.
Рогожін вийшов на плятформу якраз у момент приходу поїзду з Мінеральних Вод. У хвості його виблискував чистенький вагон 1-ї кляси, з кількома офіцерами. Метушня навколо збільшилася. Напівпорожній новенький м'який вагон дратував натомлену, розбурхану салдатську масу. Групи спинялися біля нього й посилали недвозначні побажання:
— Катаються, шкури, душу б їм витрусило!
— Витягти б їх звідти, та — до стінки!
— І коли вже ми виб'ємо гадів?!
З вагона виглянуло кругле, веселе обличчя на підпитку. Офіцер не помічав небезпечного гостро-ворожого настрою й хотів пошуткувати:
— А що, товариші? Стоїмо?
