— Пішов ти геть, до хрищеної мами!..
Офіцер вломився в амбіцію.
— Пху, глупак! Що я тебе возом зачепив?
Але з натовпу понеслися вже наявно роздратовані вигуки:
— Хто такий? Чого йому треба? Іш, який свистун найшовся! Кондуктор, сука! Ви кого тут у м'яких вагонах катаєте? Говори, пістолет чортів!
— Товариші, моє діло маленьке. Не я вагони даю. Це — окремий вагон терського отамана Караулова.
— А-а-а… Ка-ра-у-ло-ва?
— Товариші, сюди!.. Караулов тут!
— Го-го-го-го!.. Ка-ра-у-лов!..
— Подать сюди Караулова!
М. О. Караулов вертався з братом Володимиром і чинами свого конвою з П'ятигорського, де зустрічали 1-й Волзький полк із германського фронту. За військовим звичаєм було випито чимало козацьких ковшів і грузинських азарпеш. Настрій був підвищений: золотопогонна „демократія“ відчула в своїх руках реальну силу.
Караулов вийшов на площадку вагона, намагнічений хмелем військового свята. В грудях задерикувато бриніло:.. „12 полків… наказний отаман війська терського… не дамо чужинцям порядкувати“… Його хвацька новенька черкеска з срібними газирями, голубий бешмет і ясні погони на тлі отаманського вагона, його повне обличчя, нафарбоване веселим хмелем кізлярських чихірів, разюче протистало сірій, обірваній, вошивій півголодній масі. Ворожі погляди цвяхами вп'ялися йому в обличчя, дошкульні вигуки образливо задзвеніли в повітрі.
— З яких причин нас держать отут тижнями? Говори!
— Навіщо терський військовий уряд обеззброює салдатів? Хто дав йому на це право?
— Ми голодуємо на станціях… Чому не дають паровозів?
— Позасідали скрізь, золотопогонні шкури!
— Хто тебе поставив над нами командиром?
Караулов загубив розсудок.
— Військовий уряд не винен у безладді. Це все наробили ваші ради. Там позасідали більшовики та й колобродять. Але далі ми вже не станемо з ними панькатися. Козацькі полки вертаються з фронту. Я змету з ними всю цю наволоч і встановлю добрий лад в області.
Вибух обурення покотився пероном:
— Сам ти наволоч!..
— Геть Караулова!.. Бий золотопогонників!
— Товариші, відчіпляй вагон!
Аж тепер зрозумів Рогожін, що сталося. Людська комашня тислася до вагона, лізла на східці, торсала двері. Перший камінь брязнув у вікно й задзвенів скалками скла. Караулов із своїми сопуткиками заховалися, замкнувши двері. Вигуки
