Слава Сорокіна й „сорокінців“ росла. В боях вони, на чолі в своїм командиром, творили чудеса. Сміливий, винахідливий і, безумовно, талановитий командир, брав ворога несподіваними наскоками й не знав поразки. Бути в його загоні, бути „сорокікцем“, вважалося за честь. Після двох тижнів неперестанних боїв, Сорокін був уже заступником Автономова, командувача всієї кубанської армії.
Червоні частини звідусіль — з-під Кавказької, Тихоріцької, Тимошевської, Новоросійського — чотирма залізницями підходили до Катеринодару. Кубанський крайовий уряд доживав останні дні, за спинами офіцерсько-козацького загону. Столиця Кубанської козацької республіки готувалася до евакуації.
І раптом по Кубані покотилася чутка: армія Корнілова йде з Ростову на виручку Катеринодару. В ній — кращі царські генерали, непохитні офіцерські полки, знання, досвід і мужність… Скільки їх? Чутки пливли: 50 тисяч… І кожен боєць вартий був трьох…
Над радянською Кубанню нависла тривога.
Темного вечора 22 лютого добровольча армія крадькома покинула Ростов. Побитими псами, зіщулившись, ішли негостинними вулицями чужого міста, не відповідаючи на жодне запитання. На душі всім було поночі, як і навкруги. Кудою йти далі? На що покладатися? Ніхто, почавши з головнокомандувача, не міг дати на це твердої відповіді.
Дон, старокозацький вірний Дон, що на нього вся біла Росія покладала свої надії, зрадив і, навіть, не ворухнувся, коли бунтівники підняли зброю проти його обранців, проти свого уряду. Що ж тепер? Шукати нового притулку для дальшого формування армії, чи непомітно розійтися?
Похмурий і мовчазний ішов на чолі головної колони генерал Корнілов. Головнокомандувач білої армії не мав іще жодного пляну. Тільки б вийти швидше з цих ворожих робітничих кварталів за Дон, геть від цієї масової пошести більшовизму!
Мовчки, зціпивши зуби, йшли за ним хвальні ударні полки, де рядовими бойцями виступали офіцери, а командирами були найвидатніші генерали старої армії. В глибокім розпачі йшли з ними загони білих студентів, гімназистів, семінаристів, маминих синків, що проміняли шкільні лави на білу мрію „спасителів Росії“. Розвіялася облудна мрія, одурили сподіванки переможного походу аж до Москви. Щодалі ширше мете звідусіль червоний буревій і гонить їх у незнане майбутнє.
За бойовими колонами сунув довгою валкою величезний обоз. Сотні хворих і поранених тонули в натовпі біженців. Ах, як скоро розвіявся хміль ростовських званих обідів, бундючних промов і блискучих сподіванок!
