Дорога піднімалась дещо й за хвилину праворуч розкрилася панорама Київа потапаючого в вечірному сутінку. Миготіли міріяди світел тремтючим сяйвом, що відбивалося гень далеко в Дніпрі фантастичними блідавими цятками.
— Біля обсерваторії станути! — кликнув Степан Артименко шоферові крізь трубку.
За хвилину авто спинилося біля великого будинку, що білівся серед теміні ліса. На даху його находилася баня, що була призначена до астрономічних дослідів та помічень.
— Заждати! — сказав Степан Артименко вискакуючи з авта. Одним скоком станув він біля входових дверей обсерваторії й подзвонив. За хвилину в середині будинку озвалися кроки й відчинилися важкі дубові двері. На порозі зявилася висока постать в білому, робітному халаті. Був це д-р Ігор Харитоненко, перший асистент астрономічної обсерваторії в Святошині й приятель Степана.
— Добрий вечір Ігоре! Я вже й тут! — кликнув Артименко витаючись з асистентом й переступаючи поріг будинку.
— Добрий вечір! — відповів той. — Ти дійсно скоро зявився, Степане, видко нетерплячка додавала скорости твому автові. Та ходи на гору!
Артименко й асистент пройшли невеличкий коридор й сходами вийшли на плятформу, вкриту банею, що находилася над обсерваторією. В ній був рефлєктор та інші інструменти, потрібні до астрономічних обсервацій.
Директор обсерваторії, старий професор Загорович, поїхав був на Конґрес астрономів до Мадриту, тому Харитоненко під ту пору являвся господарем обсерваторії. Кромі кількох асистентів й урядовців, що мали сьогодні нічну службу й працювали по своїх кабінетах, та прислуги, яка находилася на долині, в обсерваторії не було нікого.
