(Тим часом Тарас породовжує після Бондаря танець з Тетяною, приспівуючи, а Марія в дверях любуєть ся. Старий підгукує).
Бондар. Дїти-ж мої, рідні мої!… Спасибі вам, спасибі! Від радощів ще буду плакати, їй-Богу, буду!… Стрівайте-ж; коли так!… У мене є мід, що на Тетянине весїлє я держу — попробуємо, який він вдав ся!… Ходїть, Маріє, зі мною до пивницї… Бог його знає, коли ще прийдеть ся так несподївано весело погуляти! (Обнимає Тараса). Кістки всї розходились, згадав я молодість, хоч зараз на коня! Е! матери його хиря!… Хиба я вже старий? Дочко, еге — твій батько молодець?… Та що тебе питати?… Ходїмо, Маріє, меду вточимо! (Виходить з Марією).
Тетяна. Давно вже весело й менї так, як сьогодня, не було!…
Тарас. Ластівочко моя! І менї любо глянути на твоє веселе лице!… Я ще нїколи сам не чув в душі моїй такого голосу, який тепер вигукує у нїй!
Тетяна (спускає очи). Не говори, козаче, так ласкаво до мене!… На що маєш завезти з собою в Сїч моє серце дївоче? Ти тут стоїш передімною, а душа твоя і серце там, у Сїчи!
Тарас. Сїч — мати!… Люблю її я щиро! Житя свого для неї не жалїю. За неї голову віддам.
Тетяна. Поважаю твою щирість до Сїчи. Там твоє щастє. Не заноси-ж туди мого серця, бо воно тобі заважить.
