Марія. А що-ж робити? Ждати прийдеть ся до ранку! Пора-ж менї ще й в господарстві дещо зробити. Ходїть, поможете хоч ви переточити горівку.
Бондар. От добре, що пригадала, я й сам хотїв про се тобі казати! Ходїм… Та треба подивитись ще, що з рибою зробити… (Марія й Бондар пійшли до хати. Темнїє).
Тетяна (сама). Тяжко на душі у мене, як згадаю, що ми поберемо ся, і Тарас мене покине зараз, коли поїде на війну. І любо серцю, що він буде бити ся за рідний краю. О, як би гарно жити було на сьвітї, коли би вже ворогів у нас не було… Хоронив його Господь від смерти, як він малим ще був; вернув його знов з бісурменської неволї в рідний край! То і тепер поверне його цїлим з війни, щоб не розбити мого молодого щастя! Як чудно: і радісно менї, і туга якась оповиває моє сере!… Сумно так зробилось, наче я що дороге згубила! Чого се так?… Чи може що з Тарасом сталось, чи так я вже за ним скучаю? Серце затужило!… О, милий мій! Прилинь скорійше!… Зірко вечірна, на своїм проміню подай мойому милому від серця вісточку!… Стрінеш в дорозї де — шепни йому, щоб скорійше їхав, а як ночує де — нехай присню ся йому… (Показуєть ся Герцель). І знов несе сюди противну ту гадюку. Пійду скорше у хату та Богу помолю ся, щоби він післав щасливу дорогу милому! (Пійшла).
