(Перемагає себе, піднимає жида і ласкаво). Ну, годї, не лякай ся! Нїчого я тобі не зроблю, скажи-ж, скажи менї: ти певно знаєш — де Тетяна, хто вкрав її?
Мордохай (тихо). Її взяли до ясновельможного пана старости…
Тарас (скипівши). Не кажи так, падлюко! Кипячою смолою твої слова капають у моє серце! Не взяли до старости ясновельможного, а душогубством, силою її для нього вкрали! (Знову перемагає себе). Де-ж вони її подїли? Ти все повинен знати, кажи скорше!
Мордохай. Їй-Богу, я не знаю!
Тарас. Не бреши, бо задушу зараз! Душа твоя запродана чортам, — не вірю, аби ти не знав!
Мордохай. Я тільки чув, що вельможний пан староста дуже покохав Тетяну і звелїв підручному свойому шляхтичови Чеславу її за всяку цїну зманити, чи ласкою, чи силою украсти. Більше я нїчого не знаю, хоч зараз вбийте.
Тарас. О, гадино! з смердячим від розпусти тїлом! І в нього, у людоїда, є коханє до чистої, як херувим, Тетяни!… І він посьміє до неї доторкнути ся… Осьмілить ся… До моєї горлички… До моєї Тетяни?! О, о, о,!… Душа моя болить, неначе хто вогню там насипав!… Що-ж я зроблю йому? Що-ж я зроблю йому? Живого закопаю в землю, кипячою смолою напою! Мало, мало, мало!… Не знаю муки я такої, щоб сорок день він умирав, і щоб тїло його болїло все так, як тепер болить мене
