Оксана (іде скоро до Тетяни). А знаєш ти, що наш Денис сьогодня хоче тебе сватати? Він пропадає за тобою!…
Тетяна. Молодий ще ваш Денис: йому на Сїч, а не до шлюбу шлях.
Оксана. Те-ж саме й батько йому кажуть, а він як мертвий ходить, не слухає нїкого: одно на думцї — ти!…
Тетяна. Йому ще слави, козацького гарту добувати треба, а з ними в містї й розум затвердїє. Тодї уже подумає й про шлюб!…
Оксана. І скільки ти вже відказала тим женихам! Всї дївчата дивують ся!… Невже ти й доси ще не бачила такого козака, щоб серденько до нього задрожало?
Тетяна. Сама не знаю, як сказати!… Сьміялась я з коханя, любила батька одного, його розмови про походи мене чарували, та й більше нїкого… а тепер…
Оксана. Що?… Може полюбила ти кого?… Цїкаво!… Чи не козак отой, Тарас, що у вас я бачила учора?…
Тетяна. Не знаю… Може й він!… Слухай, Оксано: як я його побачила, то менї так ясно стало на душі, так весело, що всеб балакала, сьміялась і слухала його… І хата наша яснїйша стала, а в серци — мов празник-Великдень! А як пійшов він з хати, то зразу все перемінилось: скучно, все хочеть ся кудись іти, а куди — й сама не знаю!… Так цїлий день собі я місця не знайшла. Коли-ж прийшов він опять, я знов така-ж весела стала, і душу
