— мов після довгої зими — пригріло сонечко весняне!… Сама не знаю, що зі мною!…
Оксана. Може той Тарас — який-небудь характерник (чарівник), що вміє напускати на людий таку болїзнь, та й напустив отсе на тебе?…
Тетяна. О, певно чари в нього є, та тільки то не злі чари!… Ти меньше, нїж я, о тім знаєш!… Ходїмо до мене, коли хочеш.
Оксана. А я дївчат дігнати хотїла, щоби з ними погуляти. Ходи лучше й ти до них — чого сидїти в хатї?…
Тетяна. Менї не можна. Незадовго прийде той козак Тарас — прощать ся… з батьком, то треба дома бути, щоби дати чого їм попоїсти…
Оксана. А я пійду. Прощай, Тетяно!… Дивись, Денис сюди прямує!… Яка щаслива ти: і козаки, і парубки так коло тебе й в'ють ся! (Побігла).
Тетяна (одна). Велике щастє в тім, що всї менї заглядають в очи!… А той, що душу взяв мою до себе, поїде завтра звідси… і може вже до смерти його я не побачу!…
Денис. Не знаю я, що стало ся зі мною!… (Підходить несьміло до Тетяни). Здорова була, Тетяно!… Дивись на мене… Як тїнь яка блукаю я!…
Тетяна. Який ти був, такий і є: сьмішний, дитина!…
Денис. Сьмішний та й годї!… У мене душу вивертає, і все-ж таки сьмішний?!… Та чим же я сьмішний — скажи?…
