Тетяна. Всїм. Найперше-ж тим, що в менї закохав ся і сватати вже мене задумав.
Денис. Хто-ж се сказав тобі?… Не вспів я ще промовити слова дома, як мучусь за тобою, а ти вже знаєш і сьмішним мене зробила!… Тетяно!… Невже мене не любиш ти нї крихти?… Ти-ж так приязно балакала зі зною і тим із розуму мене звела… Казала всїм, що я найкрасший парубок між парубками, і словами такими менї надїю подала…
Тетяна. Те саме я й тепер скажу та ще й додам: іди на Сїч, то може і козак з тебе буде не послїдний!…
Денис. Про Сїч забув я з того часу, як в тобі закохав ся!… На що-ж тобі та Сїч здала ся? Хиба без Сїчи ми не прожили би щасливо вік з тобою?
Тетяна. То не козацький же ти син, коли таке говориш! За що-ж й любити тебе?…
Денис. Ти думаєш, що я бою ся бісурмена?… Нї, Тетяно! На пятьох один пійду — хоч зараз!… Але що-ж в тім?… Пійду я воювати, ти замуж вийдеш!… Зроблюсь я козаком… а ти?… Чия тодї ти будеш?… Хиба тихо господарем прожити не можна?…
Тетяна. Коли дївчат козацька чарує вдача, то йди і ти та з ворогом перше навчи ся воювати, щоб вмів обороняти свій край і жінку від Татар!…
Денис. І що-ж, тодї тобі я красшим буду, коли калїкою вернусь?…
Тетяна. У тебе й мова ще дитяча, а женити ся вже задумав!… Слухай. Денисе, я люблю тебе…
Денис (не дослухавши, кидаєть ся до Тетяни). Любиш?…
Тетяна (відпихає). Потрівай!… Люблю тебе — як брата.
