від промови однакові і тут, і там[1]. Є фрази, взяті з Олексія Поповича, і в закіченню „Серпяги“[2]. В примітках до сеї думи сказано, що Срезневський мав 2 записи думи про Серпягу: „Обидва зробив я сам зі слів бандуриста“, каже він (с. 123). Записи сі мовляв дуже подібні і ріжняться тільки одним уступом, який у сій думі не на місці, бо належить до иншої думи: вона з'явиться в дальших випусках. Тут-же в примітці надруковано й сей уступ; він, розуміється, не міг з'явитися в ніякій народній думі[3]. Треба ще згадати, що сього фабрикованого Серпягу Срезневський уважав за історичного Івана Підкову.
Инші три фальшовані думи не мають ніяких звязків з оригінальними записами (хіба дуже далекі), в примітках одначе Срезневський заявляє, що всі вони записані від бандуристів: „Дари Баторія“ записав він сам; „Чигиринську битву” також; „Похід на Поляків“ він мав у „трьох записах”. Мабуть у чотирьох, бо каже, що записав її сам і згадує ще записи О. Євецького, І. В. Росковшенкова й Г. Хіджеу.
Велика шкода, що Антонович і Драгоманов, заявивши про фальшованість сих дум, не опублікували всіх доказових матеріялів, що в них були. Вони говорили про „чорнові папери“, з яких очевидно могли судити досить точно про фальсифікаційпу роботу попередніх видавців. На підставі тих матеріялів можна було-б вияснити і те, яка була власна роля Срезневського в тій грандіозній містифікації, в яку вилилась „Запорозька Старина“. Можна-б було судити про те, чи сам він був автором сих „дум, записаних зі слів бандуриста“, чи діставав їх від етнографічних містифікаторів і друкував у добрій вірі, чи може автентичність сих дум як-небудь інсценізувалась перед ним, так що Срезневський міг їх записувати, не знаючи, що вони не народні. Ми вже бачили небезпідставний здогад М. Мочульського, що в дворі Трощинського могла існувати практика таких „інсценізувань“: за-для них народніх співців спеціяльно вчили інтелігентських композицій, — могло се трапитись і в окружению Срезневського. В кожнім разі без ближчого знання біографії та праць його помічників ми не можемо безапеляційно класти на нього всю відповідальність за підробки „Запорозької Старини“. Найменш таємничий з сих фальсифікатів, „Серпяга”, ще не перевищує цілком того права, яке Срезневський собі взяв у передмові „перевіряти“ тексти й об'єднувати їх для більшої досконалосте. Дещо з сеї думи Срезневський дійсно записав від народнього співака — тільки в иншім звязку, а саме як думу про Поповича.
Другий і третій випуск першої частини „Запорозької Старини“ не дав ніяких дум. Але після сих двох випусків починається досить живий рух у сфері видавання української пісенности і дещо з того має значіння і для дум. Рік за роком виходять визначні збірки, правда не багаті матеріялом, зате великі своїм впливом на дальшу історію видавання дум та їх досліджування. Та найзамітнішим явищем десятиліття лишається все таки „Запорозька Старина“, що відіграла значну ролю саме завдяки свому методові: тому свавільному толкуванню народньої творчости і тій безцеремонності в обходженню з записами народніх творів, що відбились нарешті в патетичнім виклику Куліша — який ми поставили за епіграф до сеї передмови. Пізніше Антонович і Драгоманов говорили про
- ↑ „Серпяга“: „А козаки тое й зачували, та її уси мовчки (!) замовчали“, і вдруге: „А козаки тое її зачували та її уси мовчки замовчали; барзо барзо раховали, ничего не промовляли“; а в „Олексію Поповичу“: „Вси Козаки то зачували, и вси замовчали“ (ряд. 28—29).
- ↑ Серпяга: „а злая буря лихая та по Чёрному моречку, по далекому Дунаечку, барзо унимала“.
Олексій Попович: „як ставь Олексій Поповичь, свои грихи по правди Богу сповидати, то стала быстрая филя по Чорному морю унимати“ (ряд. 73—75).
Серпяга: „А козаки Богови молитви посылали, по три поклоны покладали, видпочинье мали“.
В Олексію Поповичу: „То вси тоди Козаки дивомъ дивовали, що поякому Чорному морю по бистрои хвили потопали. А ни одного козака съ мижъ виська не втеряли“ (ряд. 77—79). - ↑ Сей уступ, досить довгий і досить хаотичний, починається словами: „Се вже страмъ жиноцькій Козакивъ подоливъ. Хто-жъ ёго мижъ насъ вигодовавъ? Хто-жъ его нам передавъ?…“ і має настирливий рефрен „отъ тоди наши и воёвали“. Сей уступ не був передрукований у дальших випусках „Запорозької Старини“: можливо, що Срезневський і сам відчув його недотепність. Лишилось невідомим, до кого саме і до якого моменту історії хотів він причепити сі епічні інвективи.
