важніша прогалина в ній — се брак опису Полтавської битви (с. 153). Взагалі він вважав сей запис за поганий через „перестановки її частин з місця на місце“ і пояснив, як на на його думку повинна-б була ся дума виглядати. Чи слід вважати сі слова за доказ того, що Срезневський вважав сю думу за дійсно народню й не підозрівав її літературного походження?
Року 1835 вийшов другий випуск другої частини „Запорозької Старини“, де були подані російські переклади раніше надрукованих текстів. Року 1838 вийшов [[третій випуск сеї частини, де також були переважно переклади й примітки — нових текстів там не було. Взагалі, почавши від 2-го випуску II частини, Срезневський уже не вертався до збагачування української пісенної скарбниці. Чому саме так сталося, було-б дуже цікаво знати. Зовсім можливо, що після перших випусків з підробками, згодом, ще підчас видавання дальших випусків „Запорозької Старини“. Срезневського обхопили якісь сумніви що-до вартости таких публікацій з таким напівфабрикованим матеріялом. Зовсім безкритичним він у кожнім разі вже не був. На се вказує одна замітка у випуску 1838 р. Щоб покінчити з виданнями Срезневського, ми спинимось тут на сій характеристичній заяві, і зробимо малий відступ від хронологічного порядку нашого огляду.
В згаданім випуску видавець, говорячи про думи та пісні першого випуску другої частини, спинився над двома творами з сумнівами що-до їх народности, тоб-то автентичности. Перший з сих сумнівних для Срезневського творів — се пісня про Гордієнка із збірника Максимовича 1834 р., яку він передрукував 1834 р. в „Запорозькій Старині“ (частина II, випуск перший, с. 7). Року 1838 Срезневський раптом підняв питання про її форму — він вважає її тут не за запорозьку, а за ближчу до жіночих пісень „лісової України“ і спиняється над її неісторичним змістом, неточністю у фактах, які вона оповідає. На його думку, ся пісня або дуже нова, або виправлена (очевидно Максимовичем).
Друга сумнівна на його думку пісня чи дума — про Палія. Срезневський не надрукував її на своїм місці — бо вона, мовляв, не народня, тому навів її в примітках в останнім випуску. Сей твір, дійсно дуже кошлавий і нудний, Срезневський одержав від О. С. Євецького — а той, наскільки тямив Срезневський, переписав його з якогось зошита — „сборника разной малороссійской дичи“. На думку Срезневського, ся пісня не народня, се твір якогось аматора старовини XVIII або й XIX в., зроблений на підставі літописів. З історичного боку він вірний і небезінтересний, але „як пісня вона могла подобатися хіба тільки свому авторові“, каже знеохочений видавець „Запорозької Старини“. Ся замітка дуже важна тим, що, по-перше, показує, як Срезневський уже в своїх харківських часах був свідомий можливости фальсифікації народніх українських пісень. По-друге — вона свідчить, що ся свідомість прийшла до нього поволі, бо він почав сумніватись що-до пісень, які року 1835 друкував ще без ніяких сумнівів (Гордієнко). Нарешті з сеї замітки бачимо, що Срезневський почав розчаровуватись саме в матеріялах Євецького — доставця ріжних сумнівних текстів попередніх випусків. В словах про той підозрілий збірник „малоросійської дичи“, звідки Євецький, мовляв, добув Палія — чується навіть немов деяке озлоблення на сього легкодушного співробітника[1].
Все позволяв думати, що в тім часі у Срезневського стався якийсь перелом, що закінчився нарешті повним поворотом його до инших галузей науки. Сей випуск „Запорозької Старини“ був останній і по нім Срезневський Україною, її старовиною та поезією більше не цікавився. Пізніше критики докоряли йому, що він так і не признався до своїх молодечих фальсифікацій, навіть будучи старим і заслуженим ученим, якому сі хлоп'ячі
- ↑ Можливо, що на Срезневського вплинули слова М. Грабовського про польське походження ріжних „українських“ пісень, між иншим пісні про Гонту в збірці Максимовича 1834 р. За характеристику сих пісень польського походження Грабовський вважав спольщену мову і „нижчість поетичної вартости“ себ-то його погляд не сходився з вище наведеним аналізом Срезневського, але він закінчував словами, що могли навести на скептичне роздумування: „І нині нема на Україні околиці, де хто-небудь (з Поляків) не писав-би пісень і дум і не пускав-би їх в нарід (w obieg)“ Literatura і Krytyka, 1837 р., с. 103.
