гріхи вже зовсім не могли пошкодити. Розуміється, пізніший Срезневський мусів цілком признавати помилки 20-илітнього Срезневського, видавця 1830-х років. Але хто зна, чи вже 1838 р. він не починав рахуватися з можливістю, що його роботі буде закинена така несолідність; хто зна, чи друкуючи завідомо фальшивого „Палія“ і критикуючи його, він не хотів застрахуватися на потім від закидів що-до своєї безкритичности? Бо те, що він до своєї вини такі не признався, по отсих замітках у „Запорозькій Старині“ 1838 р., дає нам право думатп, що найбільшої вини — фальсифікації цілих дум за Срезневським і не було, а було мабуть тільки легкодушне поводження з народніми текстами й невміння вибирати матеріял. Не вважаючи Срезневського за фальшивника, ми скорше можемо думати, що він сам був жертвою когось із своїх співробітників, тому й не роз'яснив він нам сеї містифікації. Кажуть, що деякі люди легше признаються до своїх обманств, ніж до своїх помилок.
Але вертаємо до збірників 1830-х рр.
Збірка Лукашевича. Найбагатша вкладка до пізнання дум того часу, другий випуск дійсно нових текстів після збірки Цертелева — се видання скромніше від праць Максимовича і Срезневського, але не менше змістовне від них, що вийшло в Петербурзі 1836 р. під заголовком „Малорусскія и червонорусскія народныя думы и пѣсни“. Збірка була анонімна. Видавець її, поміщик з-під Яготина П. Лукашевич, що мабуть недавно перед тим повернувся з закордонної подорожи по слов'янських краях, був під сильним вражінням галицької Руси і окрім слов'янофільських думок з Заходу очевидно привіз з собою збірник Залєського, який і використав рясно у своїй книжці. Але окрім передруків збірка Лукашевича мала багато й нових записів, його власних, що й зробили йому ім'я в історії народньої пісенности. Під яким впливом він почав збирати сі пісні, не сказав у книжці, а біографія його така мало відома, що неможливо уявити ті стимули і обставини, що навели його до збирацтва[1]. Але очевидно, що збирати пісні Лукашевич почав ще перед закордонною подорожжю. Коли припустити, що збірник Залєського він привіз з собою, як новинку, то подорож мусіла статися коло 1833 р., бо саме тоді вийшли Piesnie ludu galicyjskiego Waclawa z Oleska. Але ми знаємо, що Лукашевич записував пісні вже 1832 р., а можливо що робив се й раніше, і в кожнім разі в момент видання він мав уже чимало записів, і між ними чотири зовсім нові думи. Се з попередніми дев'ятьма Цертелевськими записами дає до кінця 1830-х рр. разом 13 відомих дум.
У вступі до книжки Лукашевич у трохи перебільшених рисах описав занепад народніх пісень і заявив, що сам він „спас“ деякі з них, записавши від дідів, що стоять одною ногою в гробі. Окрім чотирьох зовсім нових дум Лукашевич надрукував два нові варіянти вже відомих дум про Коновченка і про Виїзд козака, або, як її пізніше стали називати, — про Вітчима, отже всього 6 думових текстів. Найзамітніший з них і найбільш відомий „Самійло Кишка“, довжелезний текст на 355 рядків, незрівняний що-до розмірів з ніякими попередніми записами дум — чудовий варіянт, що його довго вважалося за одинокий примірник сеї думи. Перед текстом зроблено історичний вступ на дві сторінки і додано ріжні естетичні міркування (с. 13—27). Сі примітки Лукашевича наведені в нас нижче у вступі до думи № 6 (с. 37). Що-ж до характеру записування Лукашевичевого, то про уважність запису говорить уже сама довжина сього тексту: коли видавець не покоротив його й не скупчив для друку, то видно, що своїм завданням ставив він як-найбільшу точність запису, а не його літературність.
Другий текст у збірці теж довгий, хоч коротший від „Кішки“; се — 2) „Ивась Коновченко“ (с. 36—47); перед текстом коротенький вступ про історичне тло сеї думи.
- ↑ Коли народився Лукашевич, не відомо; вчився в Ніжені в гімназії, і в рішельєвськім ліцеї в Одесі, за кордоном ніби-то був знайомий з Ганкою і Колларом, але які були його літературні звязки вдома, невідомо. Див. „Платонъ Акимовичъ Лукашевичъ“, Кіевская Старина, 1889, кн. І, с. 245; Пыпинъ, Исторія русской этнографіи, т. III, с. 143; І. Павловскій. Къ исторіи полтавскаго дворянства, т. II, с. 229.
