ся нічого!” так голосно зі страху сказав він.
„Ні, я не сплю, тай не боюсь нічого”.
„Грім убє”.
„Воля Божа! Я це знаю, та хоть і лежу, та молюсь Богу”.
„Хиба ж він і помилує, як йому молитись?… Ух! як затріщало у лісі знов!”
„Помилує, тілько покайся!…”
„Як покаятись такому грішнику?” Як мене Бог може простити?”
„А щож? Кайся від щирого серця, твої гріхи не які великі? ти так грішен, як і всяк чоло… Господи! що це?” Тут вони впали обидва навколішки!…
Огнева стріла прорізала все небо і, як оком моргнути, вдарила в це саме дерево, під котрим попереду стояв Денис і отсе прийшов до Трохима. Дерево превисоченне було, — його так до половини у мілку щепу розбило і всі гілля стерло і змяло, так що й сліду їх не осталося.
На силу піднявся Денис; а це од них, де вони стояли, теж під деревом, було не більш як сяженів з десяток.
Очунявши трохи, Денис ухопив Трохима за руки і став прохати: „Ходім, ходім відсіля! тут нас Бог побє!”
„Куди ж ми заховаємось?” каже йому Трохим: „бач яке лихо по всьому лісу? От-то грім запалив дерево: бач горить! Адже й далеко від нас; та й по всьому лісу така халепа!”
