Гляне Трохимъ на товариша, ажь то Денисъ Лискотунъ, то̂лько вже не такій бравый, якъ у своєму селѣ бувъ; одежа на нѣмъ старенька и не знати чимъ по̂дперезаный, и шапка заваляща.
„Здоровъ, брате Денисе, бувъ!“ заразъ одозвавсь до нёго Трохимъ. „Во̂дки се ты узявъ ся!“
„Але во̂дки! Адже ты, изъ роду тутъ не бувши, та прийшовъ, а я часто ту буваю.“
Тутъ скинулись по слову, Трохимъ розпытує, якій є заробокъ, яка цѣна у день и якъ що поводить ся, а Денисъ мовь и говорити зъ нимъ не хоче, скаже слово, мовь не ѣвши, тай одвертає ся во̂дъ нёго.
„Якъ я бачу“ думає собѣ Трохимъ, „такъ во̂нъ тутечка ще гордѣйшій, нѣжь у насъ въ селѣ; та, бачь, прикидає ся нѣбы бѣдный, щобъ бо̂льшу цѣну узяти. Не съ чорта-жь хитрый!“
Купець зрадовавъ ся, що оби-два робо̂тники єго та зъ одного села и приятелѣ помѣжь собою, поприказувавъ имъ усе дѣло и по̂йшовъ собѣ; а цѣны и не сказавъ, по чому платити буде Трохимови, чи въ день, чи потыжденно.
Зажуривъ ся бувъ Трохимъ и пытає Дениса, що робити.