„А вжежь коли не по нашому заплатить, то мы и сами̂ себе нагородимо. Держись то̂лько мене та слухай, то будемо по вѣкъ хлѣбъ ѣсти.“
Трохимъ здивовавъ ся трошки, таке чуючи одъ Дениса, а опо̂сля и дарма. И подумавъ собѣ: „Що се во̂нъ каже? Хто єго знає!“
Ажь ось прийшли во̂зницѣ съ ко̂ньми, позапрягались и поперевозили товаръ до лавки, позносили, поскладали, ажь прийшовъ и купець, розраховавъ ся зъ ними, одпустивъ ихъ, зачинили лавку и стали во̂дбивати ящики, и выймати товаръ… Господи милостивый! усе-жь то срѣбло та золото! Нема нѣчогѣсѣнько, щобъ деревяне, або костяне, — усе срѣбне-золоте. И ложки, и тарѣлки, и ножѣ, и виделки; є и чашки всяки̂, по паньскому зроблени̂ и всякого товару; було богато и церковного, та все-жь то срѣбне та золоте! А що табакирокъ, а що серѣгъ (ковтко̂въ), а що перстенѣвъ, такъ мѣшки понакладати можна.
Робо̂тники выймають та подають купцеви, а той усе розворочує, та розставляє… Трохимъ боить ся и дивитись на товаръ, бачучи, яке оно все дороге; а Денисови и нужды мало; ще якъ що, то приважує на руцѣ, мовь силу въ нему знає.