Ця сторінка вичитана
братъ мо̂й не думає о чужо̂мъ добрѣ и занапащає єго, то я-бъ и на брата выявивъ.“
„Лихо тобѣ, Трохиме!“ сказавъ єму Денисъ, та и ударивъ єго злегенька по плечу. „Такъ и по вѣкъ служи, — розбогатѣєшь!“ и одвернувшись усмѣхає ся.
„Що отсе сталось изъ нашимъ Денисомъ?“ думає собѣ Трохимъ. „Во̂нъ тутъ собѣ другій, нѣжь у нашому селѣ.“
Такъ собѣ сидить думаючи про се, ажь ось изновь та-жь таки Цыганка, иде мимо лавки, а Денисъ по̂до̂йшовъ до неѣ и каже: „Дурный! єму и не говори. Мы сами̂ зробимо.“
А Трохимъ се и чує. Цыганка собѣ и по̂йшла.
Стало смеркатись. Приказчики почали розходити ся: хто у театръ, хто у баню, хто… а катъ ихъ знає, куды иншій по̂йшовъ! Остатній поприбибиравъ, выйшовъ и каже Денисови, якъ и по всякъ вечѣръ бувало: „Замкни лавку и подай сюды ключѣ.“ Денисъ зачиняє, прикладає замки, закручує, иншій тугій, такъ ажь крекче притягаючи, та крутячи. Зовсѣмъ оддавъ ключѣ; приказчикъ по̂йшовъ. Денисъ щось одвернувъ ся, а Трохимъ тихесенько, крадькома помацявъ замки… „Що за недобра мати! хоть