можна пересидѣти день, поки во̂нъ далеко зайде; такъ Трохимъ бо, сто̂лько пройшовши вже притомивъ ся, и якъ би нѣ поспѣшавъ, Денисъ єго нажене, бо во̂нъ здоровѣйшій и привыкъ бо̂льше ходити.
Бачить Трохимъ, що нѣчого робити, подумавъ: „Що, Божа воля, не буду приставати; не поспѣшаючи зъ нимъ, то во̂нъ и одвяже ся во̂дъ мене.“
Иде-иде, якъ ось Денисъ и наздогнавъ єго; ударивъ по плечахъ и каже: „Здоровъ, товаришу! Не втѣкъ во̂дъ мене.“
„Здоровъ, Денисе, де се ты взявъ ся?“
„А ты думавъ, що Денисъ уже ставъ бездѣльникомъ, по̂йде на шибеницю? такъ отсе швыдше бѣжишь до дому росказати про мене, що дѣяло ся!“
„Господь съ тобою! Яка минѣ нужда до тебе? Я и самъ жалковавъ, побачивши тебе у тако̂й нуждѣ.“
„Жалковавъ? ты?“
„Справдѣ, що жалковавъ. Нѣ ты минѣ нѣчого, нѣ я тобѣ нѣколи; такъ чого-жь намъ? Скажи минѣ на милость, якъ ты выкрутивсь?
Тутъ Денисъ такъ глянувъ на Трохима, що въ того всѣ жилки задрожали и въ души похолонуло. Далѣй каже: „Выкрутивсь? Коли-жь на мене не-