єго сердити; буду по̂ддавати ся, нехай вередує, ажь поки до своихъ мѣсць до̂йду; тогды выкручусь во̂дъ нёго.“
Перейшовши то село, Денисъ звернувъ зъ дороги геть по̂дъ лѣсокъ и Трохима покликавъ за собою.
„Оттутъ во̂дпочинемо!“ сказавъ сѣдаючи Денисъ по̂дъ грушу. „Давай, чи є що въ тебе? такъ пообѣдаємо, або пополуднуємо.“
„А що въ мене є?“ сказавъ Трохимъ и доставъ изъ торбинки хлѣба, сушенои рыбы ско̂лько, та ого̂рочко̂въ.
Денисъ доставъ изъ-за холявы но̂жь престрашенный. Трохимъ, якъ побачивъ єго, такъ морозомъ и обняло. Денисъ роспорядкує; мовь самъ усе придбавъ: хлѣба во̂дрѣзавъ собѣ попереду, а далѣ ткнувъ шматокъ и Трохимови. Сей усе терпить и мовчить, та думає: „Донеси мене то̂лько, Господи, до дому! Цуръ тобѣ и зо всѣмъ! знати тебе не хочу!“
„Знаєшь що, пане брате?“ наѣвшись, ставъ казати Денисъ. „Цуръ єму у день ити. Будемо въ день во̂ддыхати: бачь, якъ душно! У ночи бо̂льше пройдемо, и дальше станемо. Якъ отсе во̂дпочинемо, а вечеркомъ зорею, та холодкомъ у ночи мотнемось,