такъ мы завтра и дома будемо. Лягай та спочивай, поки до вечера.“
Лягли хлопцѣ. Заснули добре. Надъ захо̂дъ сонце пролинулось, пополудновали — и все таки Трохимовои харчи, и по̂йшли.
„У тебе, бачу, и нема нѣчого для дороги?“ спытавъ Трохимъ.
„А де я що во̂зьму? Коли що и заробивъ бувъ трохи, такъ истрясъ у то̂мъ анатемско̂мъ арештѣ сидѣвши; а заробити бо̂льше, ты не давъ. А було-бъ и на твою долю; гадки бъ не мавъ!“
„Ты минѣ, Денисе, дивный! Чи такій же ты бувъ у насъ въ селѣ? Се ты, ходивши по всѣхъ усюдахъ, набравсь такого духу.“
„Цыть, мовчи, не твоє дѣло!“
И замовкли, и идуть.
Черезъ ско̂лько тамъ пройшовши, вже Денисъ зновь и обо̂звавъ ся: „А що, товаришу? попередъ усёго жѣнцѣ роскажешь, а тамъ и до Головы по̂йдешь, и по всёму селу будешь проповѣдовати, якъ Денисъ Лискотунъ хотѣвъ лавку обо̂красти, и якъ ты остерѣгъ купця, и якъ Дениса до арешту по̂дъ вартою водили черезъ мѣсто.“
„Нѣ Денисе! не знаєшь ты мене. Се страшне дѣло, щобъ про кого таке росказовати. Нехай тебе