Богъ у сёму дѣлѣ простить; а ты покаєшь ся и покинешь скверне таке дѣло. Що-жь? спо̂ткнувъ ся, та и схаменувъ ся. А росказовати не моє дѣло. Не то̂лько жѣнцѣ, я и самъ молю Бога, щобъ я забувъ про се; бо кажу, ты покаєшь ся.“
„А якъ же? Певне дѣло, що покаюсь. Такъ и почну молебнѣ наймати. Такъ грошей бо нема, не добувъ ся: хиба ты минѣ даси? А що Трохиме! скажи по правдѣ: богато тобѣ купець давъ за те, що ты про замки єму объявивъ?“
„Та не я-жь то объявлявъ; во̂нъ самъ дознавъ ся.“
„Та якъ собѣ тамъ знаєшь, а вже давъ таки що небудь.“
„Давъ нагороды, во̂дпускаючи, черво̂нцѣвъ съ пару.“
„Такъ ско̂лько несешь до дому?“
„Хто єго знає!“ казавъ Трохимъ, а самъ такъ и трусить ся, — боить ся; бо но̂чь, ихъ двоє и Денисъ здоровѣйшій нёго. „Я таки гараздъ и не лѣчивъ; зложивъ, тай по̂йшовъ.“
„Мабуть богато, що нѣколи було и перелѣчити? Чи подѣлишь ся зо мною?“
„Що-бъ то якъ?“