„Такъ якъ дѣлять ся, по поламъ. Чи, може, усѣ во̂ддаси? Отъ справдѣ бы парень бувъ, якъ бы всѣ во̂ддавъ!“
„Що се ты, Денисе, говоришь?“ ледве вже промовивъ Трохимъ, бачучи, до чого дѣло доходить.
„Та ну, цуръ тобѣ и съ твоими гро̂шми! Мабуть, у тебе ихъ до сыта, що такъ злякавъ ся. Ты ще и се роскажешь, що я дорогою мавъ тебе обо̂драти!“
„Та здѣлай милость, не думай такъ про мене, Денисе! я тобѣ казавъ, що нѣкому не скажу, и побожусь всѣмъ, и заприсягну.
„А ну побожись.“
И Трохимъ почавъ божитись такъ, що ажь страшно було слухати.
„А заприсягни!“ каже Денисъ и подавъ єму жменю землѣ.
„Зъѣжь отсю всю?
Трохимъ, якъ съ щиримъ серцемъ, не боячись нѣчого и думаючи таки, щобъ нѣкому нѣ слова не росказати, зъѣвъ жменю землѣ, усе потрохи ковтаючи.
„Ну такъ, теперь товаришь. Теперь певенъ и я.“