шѣстачка, такъ и догадались, що въ свитѣ були грошѣ, та вынято. Якъ же роззули чоботы и онучѣ, то и знайшли зашитыхъ ажь пять золотыхъ. Тутъ Денисъ зовсѣмъ забувъ ся, та ажь крикнувъ: „Бачь, и не признавъ ся!“ Та сказавши се, схаменувъ ся, зырнувъ, ажь комісарь на нёго пильно дивить ся, — такъ во̂нъ и не знавъ, куды очи дѣти: заморгавъ, поблѣдъ, та швыдше мѣжь наро̂дъ… Комісарь ще змовчавъ.
Якъ ось настигли жѣнка и мати Трохимови̂; за ними учепивъ ся и хлопчикъ єго по шестому року. Ще и не до̂йшли гараздъ, а вже жѣнка и по̂знала, и крикнула: „Трохиме, Трохиме, мо̂й Трохимочку!…“ и припала до него зъ матеревь, а хлопчикъ, звѣсно дитина, плаче, та кругомъ трупа облазить та дивить ся.
Комісарь бувъ повелѣвъ одвести ихъ, щобъ не мѣшали дѣло робити, а далѣ сказавъ: „Нехай они єго оплачуть. Кровь не вода. Мы своє дѣло єще справимо.“ И ставъ коло нихъ зъ лѣкаремъ, а Денисъ, якъ то привыкъ вычиняти ся, що все попередъ усѣхъ и все то до пано̂въ ро̂внатись, такъ и теперь ставъ коло комісаря.
И якъ-же то дуже голосили и жало̂бно приговорювались надъ Трохимомъ! Мати каже: „На кого