ты мене, мо̂й сыночку, лебедику, покинувъ, по̂йшовши на заро̂бки? Хто мене стару, немощну догляне? Лучше-бъ минѣ смерть заподѣяно!“ и все таке. А жѣнка приговорювала: „Промовь, мо̂й Трохимочку, хоть одно словечко! Дай минѣ порадоньку: якъ минѣ, безъ тебе, зъ дѣтьми бути? Промовь слово, скажи, хто розлучникъ нашь? Покажи, чи не було якого свидѣтеля, якъ тебе замучували, якъ ты душу Господу во̂ддавъ?“
„А се, мамо, що?“ крикнуло хлопя, граючись съ чимсь, що выняло зъ батьковои руки.
Комісарь почувши се, сказавъ Денису, що край него, надувшись та на бакиръ шапку маючи, стоявъ: „Посмотри, що тамъ такоє, и покажи сюды.“
Денисъ по̂йшовъ, вынявъ, подививсь, здрогнувъ увесь, зо̂мявъ у руцѣ и кинувъ геть. Самъ же то поблѣдъ, якъ стѣна!
„Зачимъ ты кинувъ?“ крикнувъ на нёго комісарь. „Що тамъ такоє? Покажи сюды!“
„Та се нѣчого, добродѣю! се такъ… бурянъ“, каже Денисъ, а самого мовь пропастниця трусить.
„Якій бурянъ? покажи сюды!“
„Бурянъ, такъ, трава. Мабуть, якъ поко̂йникъ умиравъ, такъ за траву вхопивъ ся, такъ она въ нёго въ руцѣ и зо̂стала ся.“